Російська імперія вікіпедія

Імперія (від латів. imperium – влада) – це: 1) монархічне держава, глава якого, зазвичай, носив титул імператора. 2) гос-во, має колон. володіння. (БЭС). Імперія – велике (дуже великий) держава, яке сприймається підданими як цілий Всесвіт. Зазвичай, такі держави многонациональны і дуже стійкі, формують потужну бюрократичну традицію, спираються на традиційні структури.

Термін "Російська імперія" використовується для позначення багатонаціонального російської держави поч. 18 – нач.20вв. До складу Ріс. имп. входили Прибалтику, Правобережная Україна, Білорусь, частина Польщі, Бессарабія Сівши. Кавказ, з 19 в., ще, Фінляндія, Закавказзі, Казахстан, Ср. Азія, Памір. Наприкінці 19 в. територія – 22,4 млн. кв. км. Наприкінці 18 століття територія 16,6 млн кв. км.

Интерпретационные оцінки Російської імперії

1) Всемирно-историческая. Росія розглядається за аналогією із західними колоніальними імперіями. Вважається, що європейська частина історична Росії, населена великоросами, є метрополією, решта – близкорасположенные колонії.


2) До того ж историко- матеріалістична. Оцінка введення до складу імперії окремих народів в 20-80-х рр. XX в. перетерпела певну еволюцію:

а) Росія – "в'язниця народів"; б) приєднання народів – "найменше зло" їм;

в) прогресивний характер введення до складу Росії низки неросійських народів.

3) До того ж ліберально- історична (Л.Семенникова). Російська імперія було організовано інакше, ніж західні імперії. Російська імперія являла собою унітарну державу. Територія Росії являла собою єдиний економічний простір. І на цій території діяли єдині Закони Російської імперії. За всією Росії існувало єдине адміністративний розподіл і пристрій. Включення нових територій в унітарну систему Росії сталося з урахуванням особливостей входження. Потужне деспотичне держава, спираючись на російськомовні анклави, стягивало строкатий конгломерат територій у єдине ціле.

4) До того ж модернизационная. Статус імперії диктував характер модернізацій, які проводились Росії. Вони підпорядковувалися насамперед завданням військово-політичній експансії ниючи імперії, оборони від зовнішніх ворогів й підтримки статусу великої країни.

5) Локально-историческая (П.Савицький). У період, розпочатої разом із імперським періодом гострої європеїзації Росії російське національну свідомість піддалося корінному перекручення. На місці релігійно-культурної і національної ідеї Москви, як спадкоємиці Византийского царства вийшла европейско-позитивно-политическая ідея імперії. Відтепер культурна завдання формулювалася объединенно і такі суто имперически – як посаду державної території Польщі і державної мощі.


Російське держава стало перетворюватися на багатонаціональну з кінця 15 століття. Цей процес відбувається йшов наростаючій і по східному типу. Коли Заході багатонаціональні імперії ділилися на метрополію – національну державу – і колоніальну периферію як донора, то східний тип означав включення інших народів у єдину державу за домінування самого тому випадку – російського. Цей тип був досить поширений у світі, це такі колосальні державні освіти, як Арабський халіфат, Османська Туреччина, Австро-Угорська імперія та інші.

Давня Русь – а ній є витоки історії держави та культури трьох народів – російського, українського, білоруського – розвивалася на кшталт європейському і було частиною Європи, що у ті часи втягувалася в смугу глибокої модернізації, породила сучасну європейську цивілізацію. Особливості культури, весь лад громадської системи Київської Русі дозволяють дійти невтішного висновку: в історичної перспективі після розпаду раннього держави шлях розвитку Росії міг стати аналогічним тому, яким пішли більшість країн Європи – освіту єдиного великого народу, складання національної держави як частини європейської цивілізації.


е XIII століття внесло великі зміни у долю давньоруських земель. Одні виявилися під напором західної (католицької) експансії, інші – східної (татаро-монгольської). То була зруйнована подальша соціокультурна цілісність Стародавньої Русі та визначилися по крайнього заходу три лінії його розвитку. Західні і південно-західні землі тривалий час входили у складі Литовського держави, представника собою периферію Європи. Давньоруські землі, котрі входили у цю громадську систему, досить швидко витіснили татаро-монгольських завойовників і продовжували розвиватися й у руслі європейської традиції. Новгородська республіка уникнувши руйнації та зберігши незалежність, протягом чотирьох столітті (з XI по XV століття) була часткою сучасної їй Європи прямим аналогом городам-республикам Ганзейського союзу чи городам-республикам Італії. Северо-восточные землі понесли серйозні руйнації від татаро-монгольської нашестя й аж потрапили до залежність від Золотої Орди. На довгі дві з половиною століття вони опинилися у духовної, політичного і культурного ізоляції від країн Європи, їхній розвиток весь цей час йшло під сильним східним впливом. Причому термін "східний" у разі об'єднує все неєвропейські впливовості проекту та контакти – візантійські, мусульманські, класичного Сходу (особливо Китаю, культура якого було сприйнята завойовниками). Далі – початок формування російської держави.

Територіальні надбання Росії. Будь-яке держава, що має військової силою прагне розширити територію, зміцнити своє становище.


обливо яскраво виявляється у періоди становлення громадської системи, модернізацій чи криз, занепаду. Історія людства як історія продуктивної діяльності, а й історія нескінченних війн, поділу територій і сфер впливу. Росія виняток. У його історії війни, військові походи, військова слава посідають величезне місце. Охоплюючи в останній момент виникнення невелику територію на Северо-Востоке російської рівнини, російське держава постійно розсувалися, включивши до свої межі зрештою величезну територію двома континентах – Європі та Азії. З 1368 по 1893 р., тобто за 525 років, Росія провела в війнах 305 років. Або її у нападали, або нападала вона. Здебільшого у ході війн Росія набувала нові території, хоча, безумовно, були й добровільні рішення про входження до складу російської держави. Цей процес відбувається природно всім співтовариств у певному стадії. Пояснюється це об'єктивної потреби у захищеної території Польщі і ресурсах (будь-яких: людських, фінансових, природних, сировинних). Історичний досвід свідчить, що ця характерна риса процесу розвитку простежується практично скрізь. Експансія має відмінностей у залежність від розвитку. У процесі формування терені Росії можна назвати три етапу, які мали свої особливості.

I етап: XIV – перша половина XVI ст. Аналізуючи цей етап склалася територія, що стали колискою російського (великоросійського) народу. Находившаяся залежно від Золотої Орди, роздрібнена Северо-Восточная Русь, у тому, ніж зникнути, потребувала своєї державності.


сковський князь Юрій Данилович уперше отримав ярлик у "Золотий Орді до столу великого князя. Він привів із собою ординські війська, щоб змусити російські землі підкоритися московському князю. Проте відстояти права на велике князювання не зміг, попри підтримку монголо-татарів. Завдяки активної політиці московських князів, особливо Івана Калити, в 1328 р. стіл великого князя і столиця північно-східних російських земель було перенесено до Москви і навколо почалося збирання і консолідація російських князівств. Боротьба була важкою, було пролито багато крові протягом XIV – XV ст. Вже у другій половині XV в. поява російського держав з центром у Москві стало фактом. Вихідна територія московського ядра невелика і у середині XV в. залишалася невеличкий. Південний кордон з татаро-монголами відбувалася 80–100 кілометрів від Москви. На заході Смоленськ, Курськ – вже територія Литви.

Проте територія Московської держави безупинно розширювалася. всі руські князівства і республіки, не котрі входили у складі Литви, об'єднувалися під егідою московського великого князя. Об'єднання російських земель завершилася першої чверті XVI в. Великий князь Василь III його називали "останнім збирачем землі російської". Вона поклала кінець системі доль. Зникли останні удель. ные князівства: Волоцкое, Калужское, Угличское. У 1521 р. впала Рязанское князівство. У 1523 р.


ка сама доля спіткала Новгород-Сіверське князівство. Долучалися та інші території. У 1472 р. був підкорений великий Пермский край, колишній колонією Новгорода. У 1478 р, було приєднано ще інші новгородські колонії. У 1489 р. приєднана Вятская земля. На середину XVI в. рубежі держави відсунулися з Москви істотно. Колиска великоросів визначалася межами: Біле і Баренцове моря – Півночі, Чернігів, Путивль, Рязань – півдні, Смоленськ – у країнах, сході територія охоплювала Північного Уралу і Нижнього Новгорода.

Населення Московської держави цьому етапі полягала з російських, але багатьох народів, які здавна мешкали цій території: карели, комі (зыряне), ханти, мансі, мордва тощо. Слід зазначити і зростаючий відсоток татарського населення, осідаючого постійно у російських землях, особливо посилено в XV в. в міру ослаблення монгольського держави. Переважна більшість населення жило селах і селах. Населення вже на початку XVI в. становила 9 млн. людина. Зверніть увагу: полі історичної діяльності російських спочатку – багатонаціональна середовище, мозаїчна з погляду цивілізаційні характеристики. Сама історична ситуація зробила їх відкритими для контактів з іншими народами, толерантними до будь-якої етнонаціональної середовищі. Це було найважливіша умова існування й життєдіяльності російських. Освіта держави у російських землях на Северо-Востоке мало колосальне історичне значення. Образовалось захищене полі на формування російського народу, будівництва громадської системи, культури, активної життєдіяльності.


сприяло самозбереження суспільства від руйнації під напором інший цивілізації і забезпечення незалежності. Зверніть увагу: держава з'явилося раніше, ніж сформувався російський (великоруський) народ. Але водночас відносини підданства, у яких будувалося московія, жорстка централізація вели до руйнації наметившихся і усталених під час Київської Русі традицій розвитку, до ліквідації автономії місць, обмеження прямий демократії та зосередженню влади у одні руки. Вже наприкінці 15 століття встановилася необмежена, одноосібна влада московського великого князя. Часом не тільки простий хлібороб, а й знатний боярин були лише холопами князя. Усі тепер зрівняні перед государевої влади: бояри і чорні люди, світські і церковні – все від неї. У період Івана Грозного Московське держава впритул наблизилося до типу східної деспотії. Найважливіше для молодий країни проблема співвідношення влади й суспільства було вирішено на користь пріоритету влади – так завершилося формування самодержавства. Головною опорою влади стала бюрократія, її чисельність постійно росла. Приватна власність, яка затверджувалася на Русі у домонгольский період, було ліквідовано. Влада ставала верховним власником, а й за громадянами зізнавалися лише права володіння. Держава, набута під час боротьби за незалежність, розглядали як головне національне досягнення і надбання. Пріоритет держави та державництва став яскравою рисою ментальності російського народу. Інтереси держави і особи злиті, нероздільні.

ржава розглядалося як національної гордості. Будь-яке ослаблення держави, а його катастрофа, означало сильного удару з національного самосвідомості і незмінно зумовлювало зростанню націоналізму. О.Герцен сказав: "Москва врятувала Росію, задушивши усе, що було вільного у російській життя". У період Московської держави сформувалася ще одне найважливіша особливість російського суспільства. Вона пережила багато століть і ще сьогодні пручається руйнації – це корпоративність. Влада мала справа ні з громадянами, і з корпоративними структурами різного виду та соподчиненности: родові корпорації знаті; посадская громада; купецькі сотні; громада вільних селян – черносошных, джерело якої в принципах прямий демократії; козацька громада, строившаяся на засадах військової демократії, і, нарешті, громада кріпаків, куди входили традиції прямий демократії. Державна бюрократія також була корпоративним шаром, у яких свої інтереси. Вищий шар бюрократії до кінця XVII століття формувався родовими корпораціями знаті з урахуванням місництва. Местничество – це середньовічна номенклатура, коли знатний рід мав права обіймати певні місця у апараті держави своїми представниками. Згодом норми місництва було заборонено, але корпоративність бюрократії навіть посилилася. Кожна розумна людина був із певної корпоративної осередком, у межах якої складалися своїх відносин, норми моральності, культурні переваги й громадські ідеали. Більшість російського населення було з селянської територіальної громадою – світом, який стверджував уравнительность, колективізм, політичну культуру, засновану на нормах прямий общинної демократії (селянство становила більшість російського населення до індустріалізації за радянських часів).

щина залишалася найважливішим соціальним інститутом російського народу протягом усього його власної історії. Корпоративна громадська система поширена у світі – і торік, і тепер, та її історичний досвід — дуже багата і наочний – від товариств класичного Сходу до фашистської Німеччини. Корпоративна структура суспільства вимагає сильного централізованого держави, яке пов'язує воєдино громади, тримає в руках управління, розпоряджається власністю, відає ідеологічним, духовним і політичною контролем тощо. п. Влада, не обмежена і стиснена ніякими рамками, повністю підкоряє суспільство. Держава постає як самодостатня сила, що стоїть з людини, регулююча розмаїття відносин. У цих суспільствах, зазвичай, існує багатюща культура, активна духовне життя, але розвиток йде повільно. Корпоративність, могутню державу обмежують процес соціальної мобільності й особистої ініціативи. Права і свободи громадян вкрай обмежені. Соціально-економічний становище більшості народу – тяжке. Важлива особливість: за такої громадської системі прогрес настільки уповільнений, а життя так важка, що корпоративність, колективізм стають в людини найважливішої гарантією соціального захисту та виживання. Що бідніша суспільство, тим більше колективізм і потяг до корпоративності.

циально-классовая структура за таких умов скластися неспроможна, і класові категорії до таких товариствам неприйнятні. Такі громадські системи дуже стійкі і після будь-якої катастрофи прагнуть відновитися в незмінному вигляді. У нашій історії це особливо яскраво продемонструвала Смута початку XVII століття – після розпаду та кілька років громадянську війну система відновилася у вигляді з допомогою суспільства. Ці системи що неспроможні змінитися шляхом еволюції або під тиском масових рухів (маси – за корпоративність). Єдиний шлях, відкритий перед таким суспільством, – модернізація, поступова реконструкція громадської системи, демонтаж корпоративних структур і її влади.

П етап: середина XVI – кінець XVII ст. Московське царство на кшталт

Источник: bukvar.su

Досить прогресивною для свого часу була проведена в Росії освітня реформа. Керівництво і професура вищих навчальних закладів стали обиратися радами університетів. Середню освіту було зосереджено в семирічних гімназіях, де головна увага приділялася вивченню гуманітарних наук, і реальних училищах, орієнтованих на природничі й точні дисципліни. У той же час виникли і вищі жіночі курси.

Незважаючи на обмеженість, реформи 60-70-х років ХІХ ст. мали значний вплив на подальше просування Росії по капіталістичному шляху, відіграли важливу роль у перетворенні феодальної монархії на буржуазну. У Росії почався процес поступового оновлення, проте він був перерваний після вбивства царя Олександра ІІ членами терористичної організації «Народна воля».

Висловіть своє ставлення до дій терористів у минулому і зараз. Чи існують обставини, які можуть виправдати вбивство людини?

Із вступом на престол його сина і наступника, Олександра ІІІ, ліберальним перетворенням було покладено край. У Росії почалися контрреформи, що продовжувалися до 1892 р. Новий імператор вбачав свою опору лише в дворянах-поміщиках. Його уряд відхилив проект конституції, розробленої ще за життя Олександра ІІ, а оприлюднений у 1881 р. імператорський маніфест проголосив непорушність самодержавства. В освіті реакційна політика царизму виявилась у фактичному знищенні університетської автономії і обмеженні доступу до навчання в гімназіях дітей нижчих станів.

Економічний розвиток країни. Зміни в соціальній структурі.

Друга половина ХІХ — початок XX ст. стали періодом бурхливого економічного розвитку Російської імперії, який супроводжувався суттєвими змінами і в структурі суспільства. Господарський розвиток країни мав низку особливостей, зумовлених історичними традиціями Росії, її етнічно-національним складом і характером проведених реформ.

Розвиток вільної ринкової економіки в Росії розпочався пізніше, ніж у розвинутих країнах Західної Європи. Він затримувався і ускладнювався залишками феодально-кріпосницьких відносин, проте здійснювався в межах світової еволюції капіталізму і підпорядковувався загальним закономірностям. За темпами зростання промисловості в пореформене 40-річчя Росія випереджала Англію і Францію, а в окремі періоди -навіть Німеччину і США. За рівнем концентрації виробництва Росія вийшла на перше місце у світі.

Швидка індустріалізація Росії змінила географічне розташування промисловості. Тривалий час головним центром важкої індустрії імперії був Урал. У пореформений період в імперії формуються нові індустріальні центри, зокрема в Петербурзі, Москві, Прибалтиці та Польщі. На великий промисловий район перетворилися Донбас і Придніпров’я. Швидкого розвитку набула нафтова промисловість Баку.

Які галузі виробництва розвивалися швидкими темпами на Донбасі та Придніпров’ї?

На початку XX ст. в імперії виникають могутні монополістичні союзи. Створені лише за одне десятиріччя (1902-1913 рр.) російські монополії охопили виробництво і збут 80 видів продукції, контролювали цілі галузі промисловості й повністю визначали їх розвиток. До 1914 р. в Росії було зареєстровано близько 100 синдикатських і картельних угод, які охоплювали 65-90 % промислового виробництва.

Протягом 1861-1913 рр. обсяг промислового виробництва в Російській імперії збільшився у 12 разів. Проте рівня передових країн світу вона так і не змогла досягти. Випереджаючи їх за відносними темпами промислового розвитку, вона продовжувала відставати від них за абсолютними розмірами приросту продукції і тому серйозно поліпшити своє становище у світовому господарстві не змогла.

Займаючи традиційне п’яте місце у світі, Росія в 1913 р. випустила промислової продукції в 2,5 раза менше, ніж Франція, у 4,5 — ніж Англія, у 5,9 — ніж Німеччина і у 8 разів менше, ніж США. Економічний рівень Російської імперії перед Першою світовою війною був близький до рівня США у 1860 р., тобто вона відставала від найрозвинутішої країни світу на півстоліття.

Чому, незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості, Росія продовжувала відставати від провідних країн світу?

Закономірним наслідком економічного відставання імперії стала зростаюча технічна залежність від передових країн. У 1913 р. майже полови

на (43,6 %) нових машин, що встановлювалися на заводах імперії, була іноземного виробництва. Індустріалізація Росії спиралась переважно на фінансові ресурси західних країн. Головними об’єктами іноземних інвестицій були видобувна, паливна і металургійна промисловість.

Росія залишалася переважно аграрною країною. У 1913 р. продукція сільського господарства становила 60 % у загальному обсязі виробництва, а в самій індустрії переважала продукція легкої і харчової промисловості (67 %). Зерно і сировина становили 50 % російського експорту, а в імпорті переважали машини й технологічне устаткування.

Сільське господарство країни еволюціонувало на ринкових рейках. У 1905 р. вихідці з купців і селян становили вже дві третини всіх великих земельних власників. Перебудовували свої маєтки на капіталістичний лад і чимало поміщиків-дворян. Проте більшість селян залишалися малоземельними і безземельними та змушені були вдаватись до кабальної оренди землі.

Промисловий переворот і наступна індустріалізація в Росії привели до глибоких зрушень соціального порядку. Стрімке зростання промислового виробництва зумовило швидкі темпи формування робітничого класу і високий рівень його концентрації. Ряди промислового пролетаріату поповнювалися за рахунок розорених селян і ремісників. Проте умови праці й побуту робітників Росії залишались тяжкими. Робочий день та заробітна плата не регламентувалися державою, їх визначали підприємці. Середня тривалість робочого дня становила 13-14 годин. Техніка безпеки на підприємствах не дотримувалась, а штрафи на виробництві сягали 30-40 % заробітку.

Чому, на вашу думку, рівень життя переважної більшості робітників країни був значно нижчим, ніж у тогочасних США, Англії, Франції, Німеччині?

Опозиційний рух у країні. Народники і марксисти. Виникнення більшовизму. На початку буржуазних реформ представники різноманітних політичних течій у російському суспільстві були однаково зацікавлені у проведенні соціально-економічних перетворень. Але обмеженість аграрної реформи і брутальний грабунок селян зумовили нове піднесення опозиційного абсолютизму руху та його розмежування на ліберальний і революційний напрямки.

Революційний напрямок представляло дві течії — народництво і марксизм. Народники орієнтувалися на перехід Росії до соціалізму через сільську громаду, обминаючи капіталістичний шлях розвитку. Проте ні «ходіння в народ» з метою агітації селян на революційні виступи, ні терористичні акти не привели до народної революції і знищення самодержавного ладу.

Соціальна незахищеність і нестерпні умови праці робітників сприяли поширенню в їхньому середовищі марксистських ідей. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. у російському соціал-демократичному русі формується радикальний напрям, прибічники якого дотримувалися революційних поглядів. Лідером цього напряму на початку XX ст. стає

Російська імперія вікіпедія

Лідер партії більшовиків -РСДРП(б) -Володимир Ленін

Володимир Ульянов (Ленін). На ІІ з’їзді Російської соціал-демократич-ної робітничої партії (РСДРП) у 1903 р. вже ставилося завдання здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату. Партію орієнтували також на боротьбу за повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, запровадження 8-годин-ного робочого дня для робітників, проведення аграрної реформи тощо.

Під час виборів на з’їзді керівних органів партії В.І. Ленін та його прихильники здобули більшість голосів, після чого за ними закріпилася назва більшовиків, а їхніх супротивників-реформістів стали називати меншовиками.

Зовнішня політика імперії. Російсько-японська війна 1904-1905 рр.

В останній третині ХІХ — на початку XX ст. Росія захопила території Середньої Азії і Далекого Сходу. У 1864 р. російські в ійська увійшли до Кокандського ханства і оволоділи Ташкентом. У 1868 р. вони зайняли Бухару, у 1873 р. — Хіву, таким чином взявши під свій контроль ці території.

Прагнення імперії до поширення свого впливу на Балканах призвело до російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Війна закінчилась перемогою Росії, і лише жорстка протидія великих держав Європи на чолі з Англією перешкодила їй захопити Стамбул, чорноморські протоки і встановити гегемонію на Балканському півострові.

На початку XX ст. одним із напрямків зовнішньополітичної експансії Російської імперії став Далекий Схід. У 1896 р. Росія здобула дозвіл Китаю на будівництво через територію Маньчжурії Китайсько-Східної залізниці, а в 1898 р. отримала в оренду Ляодунський півострів з Порт-Артуром.

Економічна і військова експансія Росії в регіоні загострила відносини імперії з Японією, яка, спираючись на підтримку Англії, у січні 1904 р. раптово атакувала російську ескадру в Порт-Артурі, завдавши їй серйозних втрат. Здобута перевага на морі дозволила японцям вільно перекидати війська до Кореї, Маньчжурії і під Порт-Артур. Почалась його облога, що завершилась капітуляцією фортеці у грудні 1904 р. Спроби російської армії під командуванням генерала О. Куропаткіна перейти в контрнаступ у Маньчжурії успіху не мали, а у вирішальній битві під Мукденом у лютому 1905 р. російська армія зазнала повної поразки.

Російська імперія вікіпедія

Порт — Артур, флагманський корабель ескадри — броненосець «Петропавловську», адмірали та солдати — учасники боїв

Сподівання царського уряду на вдале закінчення війни були остаточно поховані після розгрому японцями під Цусімою у травні 1905 р. надісланої з Балтики ескадри адмірала 3. Рожественського. Для Росії війну було програно. За умовами мирного договору вона була змушена поступитися Японії Порт-Артуром і південною половиною острова Сахалін, визнати її контроль над Кореєю. Ганебна поразка у війні сприяла наростанню революційної кризи в Російській імперії.

Чому величезна Російська імперія програла війну маленькій Японії, яка лише в 60-х роках ХІХ ст. відмовилася від політики самоізоляції?

Революція 1905-1907 рр. Незважаючи на швидке промислове зростання, Російська імперія й надалі залишалася порівняно відсталою країною. Капіталістичні відносини в країні переплітались із численними феодальними пережитками, найбільш кричущими з яких були збереження самодержавства і великого поміщицького господарства. У країні були відсутні демократичні свободи. Самодержавство жорстоко переслідувало опозиційний суспільно-політичний рух. Російська імперія залишалася «в’язницею народів». Пригноблені нації були позбавлені можливості навчатися рідною мовою, і царат всіляко намагався їх русифікувати. Наростання в Росії революційної кризи прискорила поразка Росії у війні з Японією, що виявила економічну і військову відсталість імперії та гнилість режиму самодержавства.

Початок революції поклали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, коли біля царського палацу була розстріляна мирна демонстрація робітників. Кривава розправа викликала всенародне обурення. Страйки, мітинги, демонстрації охопили всі промислові центри Росії. На боротьбу піднялися й селяни. У січні-лютому 1905 р. влада зареєструвала 120 селянських виступів.

Російська імперія вікіпедія

Розстріл демонстрантів на Двірцевій площі

Заворушення охопили й армію і флот. У червні 1905 р. вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Розправившись із найненависні-шими офіцерами, матроси підняли червоний прапор. З великими труднощами повстання вдалося придушити, проте сам факт виступу на бойовому кораблі серйозно стривожив правлячі кола імперії.

У жовтні 1905 р. Росію охопив загальний політичний страйк, у якому взяло участь понад 2 млн осіб. Ділове життя в країні було паралізоване. Натомість різко активізувалися різноманітні політичні сили.

Спільний тиск ліберальної і радикальної опозиції змусив урядовий табір піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ підписав маніфест, яким «дарував» своїм підданим основні громадянські права і свободи. Було оголошено про скликання Державної думи — представницького органу імперії із законодавчими повноваженнями. Росія здобула можливість перетворення на конституційну монархію.

Маніфест «Про вдосконалення державного порядку» 17 жовтня 1905 р.

«…На обов’язок Уряду покладаємо Ми виконання непохитної Нашої волі:

1) Дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів.

2) Не зупиняючи призначених виборів у Державну думу, залучити тепер же до участі в Думі, в міру можливості, відповідної стислості терміну, що лишився до скликання Думи, ті класи населення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав, представивши потому подальший розвиток початку загального виборчого права знову встановленому законодавчому порядку.

3) Установити як непорушне правило, щоб жодний закон не міг мати силу без схвалення Державною думою і щоб виборним від народу забезпечена була можливість справжньої участі в нагляді за законовідповідністю дій поставленої від Нас влади».

Які обіцянки Микола ІІ був змушений дати народу під час революції? Чи можна вважати маніфест 17 жовтня конституцією країни?

Поступками царату були в основному задоволені ліберали, що вважали своє завдання виконаним і були готові до співробітництва з владою з метою її поступової демократизації. Ліберальні кола об’єднались у дві легальні політичні партії: «Союз 17 жовтня» («октябристи»), лідерами якого стали впливові підприємці А. Гучков і М. Родзянко, та конституційно-демократичну («кадети») на чолі з П. Мілюковим.

Праві націоналістичні сили об’єднались у цей час у «чорносотенні» організації, найбільшими з яких були «Союз російського народу» та «Союз Михаїла Архангела». Вони вважали, що маніфест 17 жовтня суперечить традиціям російського народу і підписаний царем під тиском «внутрішніх ворогів» Росії. Відразу ж після оприлюднення маніфесту чорносотенці організували в багатьох місцях країни жорстокі погроми, жертвами яких найчастіше були євреї, представники прогресивної інтелігенції і студентства.

Маніфест 17 жовтня не прийняла і ліва опозиція, що прагнула не модернізувати, а знищити існуючий лад. У грудні 1905 р. більшовики підняли в Москві збройне повстання, жорстоко придушене царськими військами.

У 1906 р. революція в Росії пішла на спад. Царський уряд вдався до репресій. Проте боротьба не минулася марно. У країні було створено парламент — Державну думу, наділену законодавчими правами, виникли легальні політичні партії, зароджувалися демократичні традиції.

Проте перенесення політичної боротьби в стіни парламенту аж ніяк не влаштовувало радикальні партії. Вони розгорнули масований політичний терор проти влади. У 1906-1907 рр. терористами, переважно соціалістами-революціонерами («есерами»), було вбито і поранено 4,5 тис. посадовців імперії. Випадковими жертвами замахів, скоєних терористами, стали і невинні люди.

Лівий терор викликав посилення урядових репресій. 3 червня 1907 р. ІІ Державну думу було розпущено. По суті, це був державний переворот, оскільки одночасно, без згоди парламенту, цар вніс зміни у виборчу систему країни. Новий виборчий закон забезпечував безумовну перевагу заможних верств населення, суттєво обмежуючи виборчі права робітників і селян. Провідну роль у ІІІ Державній думі відігравали фракції монархістів, октябристів і кадетів.

Після придушення революції політична реакція поширилася по всій імперії. На вимогу нового прем’єра — П.А. Столипіна — суди не скупилися на смертні вироки «терористам». У 1906-1909 рр. царські суди винесли понад 5 тис. смертних вироків, а мотузку шибениці в Росії недарма стали називати «столипінською краваткою».

Столипінські реформи. Росія напередодні світової війни. Розпочавши свою діяльність з придушення революційних виступів, П.А. Сто-липін добре розумів, що революційний рух викликали об’єктивні причини, які можна усунути тільки шляхом реформ. Він розробив план

реформи управління Російською імперією на 1910-1920 рр., який передбачав надання автономії національним окраїнам.

Ядро столипінських реформ становили аграрні перетворення. Відповідно до царського указу від 9 листопада 1906 р. та прийнятого ІІІ Думою закону (14 червня 1910 р.) селяни здобули право виходити з общини і закріплювати за собою свій наділ у приватну власність. У 19061916 рр. цим правом скористалося близько 2,5 млн селянських дворів.

Источник: mozok.click

Не бійтесь заглядати у словник:
Це чистий яр, а не сумне провалля.
М.Рильський

Імперія – монархічна держава, очолювана імператором. Великі капіталістичні держави, що, як правило, мали колоніальні володіння [с.277, 1].

1. Словник іншомовних слів. За ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1977, — 776 с.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії

Російська імперія — назва, що позначає московську державу у Росії із приєднаними до неї територіями а також офіційна назва Росії з 1721 року до лютневої революції 1917 року.
Основним елементом герба Російської імперії був двоголовий орел. Цей символ прибув до Московської Держави як придане дружини царя Івана ІІІ, з Візантії. «Боже, Царя храни» був державним гімном.

Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/

Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Империя — тип государства до появления национального государства. «Обширное государство, включившее в свой состав территории других народов и государств». Многие империи, с целью сохранения своей территориальной целостности и единства, стремятся к нивелировке этнических и религиозных групп внутри государства, что нередко приводит к доминированию лишь одного этноса (титульная нация).
Наличие монарха — императора во главе государства не является обязательным признаком империи, так как титул «император» может использоваться произвольно, без всякой связи с сущностью государства
Признаки империи
В настоящее время широко применяется также переносное толкование слова «империя». В этом случае под ней подразумевается большое по территории и населению государство, имеющее следующие признаки:
1. наличие сильной армии и полиции;
2. большое внешнеполитическое влияние;
3. мощная национальная идея (религия, идеология);
4. жесткая, как правило, единоличная, власть;
5. высокая лояльность населения;
6. активная внешняя политика, направленная на экспансию, стремление к региональному или мировому господству.
Государство, отвечающее этим признакам, будет являться империей. При этом монархия как тип государственного устройства не обязательна.
Многие государства, развиваясь по пути «вверх и вширь», рано или поздно становятся империями. На протяжении человеческой истории существовало много империй. Наиболее известные: Византийская империя, Римская империя, Российская империя, Британская империя, Испанская империя, Франция при Наполеоне, Третий рейх.
Некоторые государства проходили через стадию империи несколько раз (Франция, Германия, Россия).

Джерело: http://ru.wikipedia.org/wiki/

Источник: slovokalinove.blogspot.com

Див. також: Список імператорів Росії

Російська імперія була утворена на основі Московського царства — державного утворення з центром у Москві, яке виникло у XVI—XVII ст. у процесі розпаду Великої Степової Імперії Чингісхана — Золотої Орди, але столицю було перенесено з Москви на берег Балтійського моря, в Санкт-Петербург, який постав на відвойованих у шведів землях. Кардинальна реформа Московського царства разом з тим не змінила його державотворчої ідеї, закладеної при його будівництві Іваном Грозним та Борисом Годуновим і його прибічниками — так званої ідеї законного правонаступництва царства Римського (Римської імперії) та Візантійської імперії, що з формальної точки зору було підкріплене одруженням діда Івана Грозного, великого князя Московського (1462–1505) Івана III і Софії Палеолог, яка вважалася спадкоємицею римських імператорів та всієї Римської імперії. Висувалося твердження «Москва — третій Рим». На знак правонаступництва Риму та Константинополя головною складовою герба Московського царства, а потім і Всеросійської імперії було вибрано двоголового орла.

Петро І

Московське царство з часу свого виникнення постійно перебувало в досить складних відносинах з державами Європи, зокрема найближчими сусідами — Річчю Посполитою, що в буквальному перекладі значить як «шляхетська республіка Спільна Справа», Шведським королівством, та васалам Османської імперії — Кримським царством і т. д. Московія намагалася в міру своїх сил проводити незалежну політику, існувати незалежно від інших країн, що часто негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку.

Молодий московський цар Петро І (1682–1725), який навчався у Європі і перебував під впливом західної культури, вирішив провести швидкі перетворення у своєму царстві. Враховуючи особливості країни, державна система якої спиралася на єдиновладдя, він міг це робити, не натрапляючи на серйозний опір населення.

Здійснивши ґрунтовну перебудову влади, фактично створивши нову державну машину, він почав експансію на землі, близькі чи залежні від Московського царства, включаючи їх до новоутвореної державної системи.

Внаслідок Великої Північної війни (1700–1721) зі Швецією Московія захопила Естонію, частину Латвії та землі по р. Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв’язків із Західною Європою. Також московський цар, за підтримки значної частини великих українських землевласників (панів і козацької старшини Українського гетьманату) зміг утримати під своїм контролем і включити до складу імперії велику частину українських земель Гетьманщини, які ледве не відібрав у нього тодішній правитель України, гетьман Іван Мазепа за підтримки Швеції.

Невдачею для Петра І завершилась російсько-турецька війна 1711-13 (див. Прутський похід 1711), метою якої було намагання Московії закріпитись у Приазов’ї та Північному Причорномор’ї, що належали Османській імперії. Внаслідок цієї війни Московія втратила Азов, здобутий наприкінці 17 століття (див. Азовські походи 1695-96), та вивела свої війська з Правобережної України.

Петро І провів докорінну перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено Сенат (1711) і колегії (1718—22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у «Табелі про ранги», сформовано регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний церковний орган — Святійший синод, 1721. Головою цієї державно-церковної канцелярії проголошувався імператор, а «всевидючим оком», що безпосередньо керував цим канцелярським відомством був обер-прокурор, якого призначав імператор). Також Петро І створив так звану Таємну канцелярію, що виконувала, по суті своїй, функції Інквізиції у Росії.

У 1712 столицю держави перенесено на захоплені у шведів пустинні землі Балтики — Санкт-Петербурга (засновано у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури — створено школи різних видів, у 1703 стала виходити перша друкована газета «Ведомости», запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію наук (1724—25). Петро І надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної, суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Всеросійською імперією. Реформи Петра І та загарбницькі війни перетворили Московію у світову державу. Проте могутність Росії була досягнута кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересах дворянства. На початку 18 ст. територію Росії охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань на теренах, що колись були оплотом Великої Орди  — Астраханське повстання 1705–1706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були жорстоко придушені урядовими військами.

Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських народів, зокрема ліквідацію державних прав Українського гетьманату. Після укладення І.Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських військ в Полтавській битві, в 1709 році, політика Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала так звана — Малоросійська колегія; у 1720 заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком, ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію українського народу.

1725—1801

У 1725-62 у імперії точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася «палацовими» переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра І Анни Іванівни (1730—40) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина Е. Й. Бірона) — режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети Петрівни (1741-61), «Єкатєріни II» (1762-96) і Павла І (1796–1801) у Росії стали з’являтися елементи індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у «Жалуваній грамоті дворянству» (1785). Вперше було створено дієві інститути станового самоврядування.

Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а невдовзі — Південної України (1796). В тогочасних джерелах кріпосництво обґрунтовувалось як спосіб прив’язати робітників до землі (нагадує сучасні контракти з роботодавцем) і таким чином забезпечити стабільність розвитку господарства і отже розбудову імперської державної машини, армії і флоту.

Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки. Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянсько-козацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та Приуралля.

Великі зусилля спрямовувались на впровадження на всіх землях імперії уніфікованої системи адміністративно-територіального устрою і державного управління. Цей процес майже завжди обмежував права місцевої влади і населення у вирішенні питань власного життя. У другій пол. 18 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано гетьманство, у 1781-83-ліквідовано полково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку Січ. За правління Катерини II Росія проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським узбережжям. Успішні війни з Османською імперією (1768-74, 1787-91) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Росією Приазов’я і Північного Причорномор’я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Латвії та Литви.

У середині та другій половині 18 століття спостерігалося піднесення російської культури, пов’язане значною мірою з вихідцями з України. У Москві було відкрито перший російський університет (1755), почав діяти національний театр (1756). У галузі літератури багато творили Г.Державін, Д.Фонвізін, М.Карамзін, О.Радищев та ін. Велику просвітницьку діяльність проводили видавець, письменник і журналіст М.Новиков, юрист С.Десницький, філософ Я.Козельський. Найвидатнішим російським вченим того часу був М.Ломоносов, який проявив себе в багатьох галузях науки та в літературі. Завдяки М.Ломоносову, а також І.Ползунову, І.Кулібіну, К.Фролову та ін. у Р. розвивалась інженерно-технічна думка. У галузі архітектури творили В.Баженов, М.Козаков, скульптури — Ф.Шубін та М.Козловський. Велике значення для розвитку музики у Росії мала діяльність видатних українських композиторів М.Березовського і Д.Бортнянського. Образотворче мистецтво представляли А.Лосенко, Д.Левицький та В.Боровиковський.

Олександр І

Зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва були основними тенденціями, які панували у державному житті Росії наприкінці 18 — на початку 19 століття. Це суперечило загальному процесу суспільної лібералізації і демократизації, що було змістом європейського Просвітництва і знайшло яскраве відображення у Великій французькій революції. За правління імператора Олександра І Російська імперія брала участь у війнах з наполеонівською Францією в складі антифранцузької коаліції (1805, 1806-07), які завершились поразкою коаліції і укладенням Тільзитського миру (1807). Франко-російська війна 1812 сприяла пробудженню патріотичних і ліберальних настроїв у російському суспільстві, особливо серед дворянства. Розгром Наполеона І Бонапарта, закордонний похід російської армії і результати Віденського конгресу 1814-15 призвели до значного зростання впливу Росії у Європі, встановлення тривалого домінування абсолютистських багатонаціональних держав — Росії, Австрії та Пруссії (Священний союз).

У першій половині 19 століття у Росії поглибилася криза кріпосницьких відносин, які гальмували розвиток ринкового господарства. І хоча у другій чверті 19 століття у країні розпочався промисловий переворот, в економічному розвитку Росія значно відставала від передових європейських країн. Олександр І на першому етапі правління (до 1814) намагався проводити певні реформи — створив міністерства, шкільні округи, реорганізував сенат, дозволив поміщикам звільняти селян від кріпосництва (декрет про вільних орачів −1803), доручив М.Сперанському розробити проект впровадження конституційної монархії. Однак проекти більш глибоких змін були відкинуті, абсолютистські тенденції взяли гору над ліберальними. Після селянських і військових повстань 1818—1820 у країні запанували порядки, що спирались на репресивний апарат. Провідником нової внутрішньої політики став граф О.Аракчеєв — ініціатор створення так званих військових поселень, де селяни працювали на землі й несли обтяжливу військову службу.

Микола І

Вступ на престол Миколи І ознаменувався виступом дворянських змовників — декабристів. 14(26).12.1825 декабристи, спираючись на таємні організації — Північне товариство і Південне товариство декабристів, члени яких розробляли програми конституційних реформ і скасування кріпосництва, — підняли повстання у Петербурзі. Жорстоко придушивши виступ декабристів у Петербурзі і в Україні (див. Чернігівського полку повстання 1826), Микола І запровадив поліцейсько-репресивний режим, що спирався на новий орган — Власну його імператорської величності канцелярію із сумнозвісним III відділенням, яке набуло функцій політичної поліції. У 1830-31 імперіалізм зброєю придушив національно-визвольне повстання в Царстві Польському (див. Листопадове повстання (1830—1831)). У 1841-49 російські війська взяли участь у придушенні угорської революції; з допомогою армії самодержавство жорстоко розправлялось із селянськими заворушеннями.

Від 1830 років у країні продовжувався розвиток мануфактурного і відбувалося зародження фабрично-заводського виробництва та створення багатогалузевої промисловості, тривало зростання обсягів внутрішньої і зовнішньої торгівлі — йшов процес становлення ринкових відносин. Однак ці процеси суттєво гальмувалися існуванням системи кріпосництва.

Французько-російська війна (1812), внутрішня і зовнішня політика самодержавства, впливи просвітницьких ідей сприяли формуванню ново-часної російської нації, що знаходило відбиття у бурхливому розвитку національної культури (М.Карамзін, О.Грибоєдов, О.Пушкін, М.Лермонтов, В.Бєлінський та ін.). Суспільні суперечності відбилися в ідейно-політичній боротьбі, що охопила освічені верстви і вилилась у широку літературну полеміку, обмежену жорсткою цензурою і утисками. Прихильники послідовної демократії (О.Герцен, М.Огарьов, В.Бєлінський, петрашевці) змушені були емігрувати або висловлювати свої думки у завуальованій формі. Ліберальна інтелігенція виступала за проведення поміркованих реформ зверху, поділившись на два табори: «західників», які відстоювали необхідність розвитку країни по західноєвропейському (капіталістичному) шляху (П.Чаадаєв, М.Катков, І.Тургенєв, М.Мельгунов, С.Соловйов, К.Кавелін та ін.), і «слов’янофілів», що обґрунтовували особливий, відмінний від країн Заходу шлях розвитку Р. (О.Хом’яков, І.Киреєвський, І.Аксаков). Слов’янофільські ідеї послужили ґрунтом для формування і поширення офіційної великодержавної ідеології російського імперіалізму, головними засадами якої були «самодержавство, православ’я, народність».

У зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов’янських народів на Балканах. Для зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Османської імперії у першій половині 19 ст. до імперії були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн. Азербайджан та північна частина чорноморського узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (третя: 1804—1813, четверта: 1826—28) і війнами з Османською імперією (війна 1806-12 та війна 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив імперіалізм вести тривалу війну (1817—64), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рух-мюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля (1799—1871), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу — Імамат і довгий час успішно відбивати наступ російської армії (до 1859). Антиосманську спрямованість мала також підтримка Р. першого (1805—1813) і другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії Молдови і Валахії у складі Османської імперії. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 імператорський уряд добився визнання Портою за Адріанопольським миром 1829 року втономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств. Ще на початку 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі Швецією (1808—1809), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Р. на автономних правах Великого князівства Фінляндського.

На середину 19 століття Російська імперія перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав зайнявши велику частину Євразійського Великого Степу, колишніх земель імперії Чингізхана. У той же час відсталі кріпосницькі порядки, самодержавно-поліцейський режим, колоніальна політика щодо поневолених народів робили її слабким конкурентом у боротьбі за впливи на Близькому Сході. Ця слабкість яскраво проявилась у ході Кримської війни 1853-56, в якій на боці Османської імперії проти Р. виступили британські та французькі війська. Незважаючи на героїчні зусилля захисників Севастополя, успішні дії російської армії на кавказькому фронті, Р. зазнала поразки і за Паризьким миром 1856 втратила вплив у чорноморському басейні.

Олександр II

Поразка імперіалізму у Кримській війні змусила самодержавство шукати нових шляхів подолання економічної та соціальної кризи. Реформи, які дозволили б модернізувати найвідсталіші ділянки суспільного життя, розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Реформи Олександра II, які через прагнення імперіалізму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму (дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було скасування кріпосницького права («Маніфест» і «Положення 19.2. 1861»), яке здійснювалось поступово, протягом кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище «тимчасовозобов’язаних» (див. Тимчасовозобов’язані селяни), а потім «викупних». Селяни отримували особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції, збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих землевласників.

Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху, земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911. Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа 1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, що призначалися за жеребом.

У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав університетів. Протягом 1861—1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення — промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії.

У центрі суспільно-політичного руху в Росії у другій половині 19 століття стояли найболючіші питання «землі і волі». Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т. зв. різночинських верств. Серед молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв’язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен, Микола Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації, серед яких найвпливовіша — «Земля і Воля». Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні «ходіння в народ», терористичні замахи учасників народницьких організацій («Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ») не дали очікуваних наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями 1.3.1881 імператора Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах, пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про «кухарчиних дітей» — 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.

З кінці 1850 років Росія посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Великої Британії, Російська імперія змушена була 1887 підписати протокол про російсько-британське розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О.Горчакова (1856—1882) дозволила Росії вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Османська імперія визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Росії на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Російську імперію шукати союзу з Францією та Великою Британією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Піднесення, що охопило економіку Росії наприкінці 19 століття, привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об’єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн чоловік.

Олександр III

Источник: uk-wiki.ru


You May Also Like

About the Author: admind

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.