Діяльність князя святослава

Правління князя Святослава розпочалося з 960-х років. Великокняжий стіл він прийняв від своєї матері, великої княгині Ольги, а разом з ним і міцну та сильну київську державу.

Міцність державного управління та усталеність розвитку київської держави, напевно, і стали причиною того, що молодий Святослав більше бачив себе полководцем чим головою держави.

Військовий хист, наслідуваний від батька — князя Ігоря, проявився у Святослава ще в молодих літах. Це був «чистий запорожець на київськім столі», характеризує його Михайло Грушевський. Коли князь Святослав виріс і став мужем, розказує літописець, то почав збирати багато хоробрих воїнів, бо і сам був хоробрий і легкий, ходив як гепард і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину пік на вугіллі та так їв; не мав шатра, а підстилав на сон конячу опону а під голову клав сідло, і такі ж були його воїни. А як ішов на якийсь край то наперед повідомляв: «Іду на вас!»

Як і його батько, свої прагнення з розширення київської держави Святослав спрямував на схід. Його військо в основному складалося із кінноти і флоту, який виконував транспортні функції з доставки княжих десантних полків.

У 964 — 966 роках дружини Святослава воюють на Оці і середній Волзі, підкорюють в’ятичів і завдають фатального удару колись могутньому Хазарському каганату. Святослав взяв штурмом і його столицю Білу Вежу (Саркел), яка знаходилася на перешийку Дона з Волгою. Слідом княжий десант направився в землі ясів і касогів.

Підкоривши ці народи, військо молодого князя з північного Кавказу направилося на Волгу і розгромило там волзьких булгар та спустошило Буртасію, країну, що існувала на території сучасної Мордовії. Звідти Святослав переможно повернувся до Києва.
Причинами такої великої війни літопис називає намагання Святослава зміцнити залежність від Києва східних земель по ріках Ока, Волга і Дон та здобути вільний прохід до Каспійського моря. Молодий князь добре пам’ятав, що хозари і буртаси майже знищили флот русичів в 913 році а в 944-му році не пропустили його батька, князя Ігоря, на Каспій.

У сучасника Святослава арабського географа ібн-Хаукаля, є розповідь, що руси після розгрому Хозарського каганату здійснили великий похід до Візантії, а потім через Середземне море до іспанської Андалузії. Правда, хроніст не пояснює, військовий був це похід чи торговий; скоріше останнє, проте сама можливість такого походу свідчить про достатньо високий рівень розвитку вітчизняного флоту в державі князя Святослава.

Подальші плани князя з опанування земель на сході змінила Візантія. Візантійський імператор Никифор Фока для послаблення Болгарії, якій платив дань, вирішив скористатися з укладеними ще в часи Ігоря угодами з Києвом про військову допомогу і зажадав у Святослава направити військо на болгар. За військову допомогу він послав йому 1,5 тисячі фунтів золота і 108 тисяч червонців.

Хороброму, палкому і сміливому Святославу не потрібні були довгі намовляння. Зважаючи на слабкість болгарського царя, Святослав вирішив підкорити Болгарію собі, а з нею і всю придунайську торгівлю. Справа енергійному князю видавалася надзвичайно привабливою.

Не гаючись, Святослав обладнав флот і з 60-ти тисячним військом вирушив у похід до гирла Дунаю. Головна битва з болгарами відбулася на Дунаї, під Доростолом, нинішньою Силістрією. За допомогою свого флоту Святослав окупував Дунай і чорноморське узбережжя, частину Болгарії і, захопивши 60 міст, розмістив свою ставку в Переяславці, теперішньому селі Преслав, поблизу Тульчі.

Напад печенігів на Київ та його облога змусили Святослава терміново повертатися до столиці. Та в Києві йому довго не сиділося. Розігнавши степову орду, впорядкувавши державне управління та поховавши в 969 році свою матір, стару княгиню Ольгу, Святослав знову повернувся до Дунайських справ.

За час його відсутності на Балканах ситуація там ускладнилася. В 969 році у Візантії проголосили імператором Цимісхія, який не бажав зміцнення Русі і виступив тепер уже визволителем болгар від русів. При його підтримці болгарське населення повстало і розпочало бойові дії проти київських дружин.

Літопис розказує, що спершу Переяславець взяли в облогу болгари та Святослав розбив їхнє військо й опанував Тракією і Македонією та підійшов мало не до Царгорода.

Спроби Цимісхія відкупитися від Святослава успіху не мали — київський князь вірив у свою перемогу. Та візантійський імператор, зібравши військо з усієї імперії, на початку 971 року виступив проти Святослава. Перевага сил тепер уже була у Цимісхія, і князю прийшлося відступати. Закриваючи відступ русам в гирло Дунаю увійшла візантійська ескадра брандерів з «грецьким вогнем» і облягла Доростол, ставку Святослава. Щоб зберегти свій флот від «грецького вогню», князь наказав витягти свої лодії на берег. Облога Доростола тривала три місяці. Головні бої розгорілися 23 і 24 липня.

Втрати русичів були великі, греки рахують їх у 16 тисяч. Але і грецькі війська танули в жорстоких боях, і вже не мали сил здолати оборону русичів. Тому Цимісхій з радістю прийняв пропозицію Святослава завершити справу миром.

За укладеним трактатом, Святослав віддав грекам невільників, зрікався завойованих територій в Болгарії і прав на грецькі колонії в Криму. Окрему угоду було укладено про торгівлю.

Візантія забезпечувала княже військо провіантом на зворотну дорогу.

Святослав також зустрівся з Цимісхієм. Імператора вразила простота київського князя. Був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, густі брови і виглядав суворо. Був гладко голений, з довгими вусами і «козацьким оселедцем» на голові. Відзначався від своїх воїнів лише тим, що мав у вусі золотий «ковток». Одежа його була проста, полотняна, як і в його воїнів, разом з якими він гріб веслом. Після завершення переговорів і укладання угод значно поріділа флотилія князя Святослава відпливла з Дунаю до Дніпра.

Підійшовши до дніпровських порогів, Святослав побачив, що береги Дніпра опановані великою печенізькою ордою. Як вважають історики, печенігів на Святослава намовив візантійський імператор.

Бажаючи зберегти свої кораблі, князь Святослав відмовився покинути їх з військовою здобиччю і не захотів пробиватися до Києва суходолом, тому і залишився зимувати в Білобережні. А печеніги, маючи значно більше військо, чекали на порогах, коли княжа дружина вийде з лодій. Весною 972 року князь вирішив пробиватися до Києва через орду боєм, у його війську почався голод.

У бою з переважаючими силами печенігів на острові Хортиця князь Святослав загинув. До Києва пробилася лише княжа кіннота з воєводою Свенельдом.

Так закінчив свій ратний шлях князь Святослав, один із найгероїчніших київських князів.

Певно є історична справедливість у тому, що через 500 років саме на Хортиці, нижче порогів Дніпра, відродиться українське козацтво — послідовники княжої морської слави, яке й образом своїм нагадуватиме нам князя Святослава.

Предмети > Історія України > Історія України 7 клас > Тема 4. Княгиня Ольга, її реформи. Прихід Святослава до влади > Тема 4. Княгиня Ольга, її реформи. Прихід Святослава до влади. Статті

Источник: edufuture.biz

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Білоруський державний університет
ІСТОРІЧЕСІКЙ ФАКУЛЬТЕТ
РЕФЕРАТ
«ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ У IX-XII ВВ.: ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА Святослава Ігоревича»
МІНСЬК, 2005 р.

ВСТУП
У IX-XI ст. Русь являла собою раннефеодальную монархію з великим київським князем на чолі. При ньому склався рада з найбільш знатних і могутніх феодалів, а також діяв апарат з дружинників. У міста призначалися князівські представники (посадники і воєводи). У васальній залежності від великого князя знаходилися його родичі — удільні князі -, бояри — власники великих земельних масивів — і більш дрібні феодали.
Зовнішня політика великих київських князів повністю була підпорядкована завданню зміцнення Русі і об'єднанню племен східних слов'ян під егідою Києва. У X ст. Київська Русь ще тільки складалася як держава. У неї вливалися все нові і нові племена східних слов'ян: древляни, радимичі, вятичі та ін. Київські князі Олег, Ігор, Святослав, Володимир Святославич послідовно проводили політику приєднання сусідніх земель. До початку XI ст. майже всі східнослов'янські землі були включені до складу Київської Русі.
Регулярні набіги кочових племен — печенігів, хозар, половців — представляли загрозу молодій державі, підриваючи його економіку і політичну єдність слов'янських земель. Тому можна виділити в зовнішній політиці ще одну, і при тому важливу, завдання — оборона кордонів та їх розширення за рахунок підпорядкування сусідніх народів.
Князь Святослав (964 — 972) доклав багато сил для забезпечення безпеки російських земель і зміцнення міжнародного авторитету молодого давньоруської держави. Він завдав поразки Волзької Булгарії, розгромив Хозарський каганат. Святослав також вів успішні війни з печенігами, дунайськими болгарами, Візантійською імперією.

ОСОБИСТІСТЬ князя Святослава Ігоревича.
Київський князь Святослав Ігоревич був сином князя Ігоря і княгині Ольги. Лев Диякон залишив нам опис його зовнішнього вигляду: «… помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вуса). Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся — ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співмірні. Виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього було просунута золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами.
Вбрання його було білим і відрізнялося від одягу інших (російських веслярів) тільки чистотою ».
Святослав рано змужнів. Його мати намагалася привернути увагу сина до християнства, але думки Святослава були далекі від цього. Змужнівши, Святослав став збирати собі дружину, причому князю було неважливо, ким за національністю будуть його дружинники: головне, щоб вони були хорошими воїнами. Йдучи в похід, він не возив із собою обозу, ніж забезпечував швидкість пересування («лег'ходя, аки пардус»), харчувався разом з простими війнами кониною або м'ясом вбитих при нагоді звірів, спав на голій землі, підстеливши «под'клад» і поклавши сідло в головах.
Назавжди в історію увійшли слова Святослава Ігоревича: «Хочю на ви ити».
З цією людиною і довелося боротися грекам, хозарам і печенігів.

СХІДНЕ НАПРЯМОК ПОЛІТИКИ СВЯТОСЛАВА
(964-966 рр..)
Російсько-хозаро-візантійські відносини в середині X ст.
У X ст. руси неодноразово проникали в район Закавказзя, проте до середини X ст. закріпитися там так і не змогли. Причини невдачі наступні: віддаленість захоплених ними в Прикаспії територій, ворожість місцевого мусульманського населення, ворожість Хазарського каганату, закривала водний шлях по Дону і Волзі. У 912 р. руси просили хозар пропустити їх тури, а на зворотному шляху велика їх частина була перебита хозарами, волзькими булгарами і буртасів. Враховуючи таке ставлення до них хазар, наступний похід 945 р. руси здійснили в обхід каганату та її союзників на Волзі й Оці, тобто посуху через Північний Кавказ.
Крім вищеописаного постало питання про звільнення східнослов'янських земель з-під впливу хозар і закріплення над ними влади Києва. Першу спробу тут зробив Олег, який у 885 р. направив посольство до сиділи по берегах річки Сож радимичам, звелівши їм не давати данини хозарам, а давати йому по шеляг з плуга або з сохи.
Візантія здавна мала вплив у Північному Причорномор'ї. Каганат вона використовувала як провідник своєї політики. Не обходилося, звичайно, без конфліктів і зіткнень, але в цілому політичні устремління імперії і каганату збігалися. Не випадково в 834 р. грецькі інженери збудували на нижньому Дону фортецю Саркел (Білу Вежу). Греки передбачали піднесення Русі і прагнули випередити її експансію.
Проте Русь почала діяти перша.

Знищення Святославом Хазарського каганату.
Ліквідація Хазарського каганату мала для Київської Русі велике зовнішньополітичне значення. По-перше, знімалася загроза збройного нападу зі сходу. По-друге, зруйновані були міста і фортеці, замикаючі торгові шляхи: Русь отримала можливість вести широку торгівлю зі Сходом, відкриті були водні шляхи по Дону і Волзі. По-третє, племена, що знаходилися раніше в залежності від Хазарського каганату, потрапили тепер під вплив Київської Русі, або були зовсім до неї приєднані.
Похід на хозар Святослав почав з того, що в 964 р. увійшов до землі в'ятичів. Швидше за все, ніяких військових дій між руссамі і вятичами не було: Святослав був зацікавлений в доброзичливому тилу на період походу в землі хазар. На користь цієї точки зору говорить і літопис, де немає згадки про війну з вятичами: «І іде (Святослав) на Оку річку і на Волгу, і налазячи в'ятичі, і рече вятічем':" Кому данину даєте? "Вони ж сказали:" Козаром' по щьлягу від рала даем' "». Святослав провів у вятичских землях близько року, зрозуміло, покладеної данини хазари не отримали.
У наступному році Святослав обрушився на землі давніх союзників Хазарії — волзьких булгар та буртасів. Розгромивши їх, він ударив тепер власне по каганату: «Іде Святослав на козарьі. Почувши ж козарьі, изидоша противу с'князем своїм Каганом, і с'ступішася битися, і бувши брані, здолавши Святослав козарьі і град їх і Білу Вежю взя. І яси переможи і касогів ». Слідом за Ітіль, який, швидше за все, згадується в літописі як «град їх», і Саркел (Біла Вежа) військо русів взяло Самкерц на Таманському півострові і Семендер на Тереку.
Арабський літописець Ібн-Хаукаль розповідає, що жителі Поволжя й Приазов'я просили, щоб з ними уклали договір, і вони б підкорилися русів. Цей факт говорить про те, що підкорення Хазарії не було простим набігом з метою збагачення. Святослав Ігорович прагнув оформити відносини з верхівкою поваленої Хазарії і Булгарії, визначити характер влади на цих землях і за допомогою договору затвердити залежність даного регіону від Київської Русі.
У своїй «Історії» Лев Диякон згадує Боспор Кіммерійський (район сучасної Керчі) як «вітчизна» русів, що належало їм вже при Ігоря. Якщо взяти до уваги цей факт, а також те, що після підкорення Хазарії Святослав заснував князівство Тмутаракань (на п-ові Тамань), стає очевидним головна мета походу проти каганату. Вплив Києва в районі Північного Причорномор'я стало все більше зростатиме. Землі Русі вже впритул підійшли до візантійських володінь.
Завершив кампанію Святослав там, де вона і була почата, — в землях в'ятичів. Під 966 р. літописець повідомляє: «В'ятичі переможи Святослав, і данину на них вьзложи». Саме тепер, коли хазари були підкорені і необхідність в дружньому тилу відпала, Святослав остаточно захопив владу в в'ятицького землі і обклав даниною в'ятичів.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА 966-968 рр..
Обстановка в Північному Причорномор'ї та Болгарії в 966-967 рр..
Після поразки Хазарії та посилення впливу Києва в Північному Причорномор'ї землі Русі впритул підступили до кордонів Візантії. Виникла реальна загроза пануванню імперії в Криму. Якщо ми звернемося до праць арабського хроніста Яхьі Антіохійського, то знайдемо там згадка про те, що візантійський імператор виступив у похід на болгар «і бив їх, і уклав мир з руссамі — а були вони у війні з ним — і домовився з ними воювати болгар і напасти на них ». Відкритий розрив мирних відносини Болгарії та Візантії стався в 966 р. Приблизно в цей же час імператор Никифор II Фока рушив до болгарського кордону і опанував прикордонними містами. Але про яку війну з руссамі говорить Яхья Антиохійський? Швидше за все, мав місце конфлікт у Криму, і військо русів загрожувало Херсонесу. Імператор Никифор II Фока (963 — 969) ніяк не міг допустити втрати Херсонеса, житниці імперії, а також головного постачальника сушеної риби — основної їжі константинопольської бідноти. Необхідний був строковий світ з Руссю, більше того удар, спрямований на Херсонес, потрібно було терміново перенацілити.
Місія Калокіра.
Війна між імперією і болгарами знову спалахнула в 966 р. Після смерті царя Симеона, якого змінив на троні його син Петро (927-969), Болгарія похитнулася, правлячі кола розкололися на дві партії: антивізантійський і провізантійська. Цим-то й скористався імператор Никифор, розв'язавши війну з Болгарією. Одночасно Візантія почала підготовку дипломатичної місії в Київ. У 967 р. така місія була відправлена.
Посольство очолив Калокір, син херсонеського стратіга. Ця людина повинна був чудово знати ситуацію в Криму і в Північному Причорномор'ї, що ще раз свідчить: російсько-візантійський конфлікт в Криму, який погрожував Херсонесу, все-таки мав місце. У столиці Калокіра було присвоєно високе звання патрикія та видано 15 кентинаріїв (близько 450 кг.) Золота для передачі русів. Йому було доручено укласти союз зі Святославом для загальних бойових дій проти болгар.
Таких чином імперія відразу вирішувала цілий ряд проблем. По-перше, знімалася загроза Криму та Херсонесу. По-друге, Болгарію, виснажені війною зі Святославом, легше буде привести до покірності.
Калокір домігся того, чого чекали від нього в Константинополі. Підтверджено були умови договору 944 р. Святослав відмовився від домагань на Крим, замість цього він повів своє військо на Дунай. Захоплення руссамі Подунав'я влаштовував усіх, крім болгар, зрозуміло. Русь, відносини якої з Болгарією зіпсувалися в 30-60 рр.. X ст. (Досить навести такий факт: під час походу Ігоря на Візантію в 943 р. болгари прислали гінців до Константинополя попередити, що йдуть руси і найняті ними печеніги), брала під контроль важливі торгові шляхи на Балкани і до Західної Європи. Візантія позбавлялася від загрози Криму та Херсонесу. Зрозуміло, Никифор II вважав присутність русів на Дунаї мірою вимушеною, тимчасовою. Не мав ніяких ілюзій з цього приводу і Святослав.
Було, щоправда, одне «але», яке Фока недогледів. У Києві Калокір запропонував Святославу союз: великий князь допоможе патрикію зійти на престол Візантії, а той у свою чергу залишить за ним всі завойовані землі і видасть величезну суму з імперської скарбниці. Святослав знав про те, як греки виконують умови договору (та ще з «варварами»), знав, що боротьби з імперією не уникнути, і тому уклав таємну угоду з патрикієм.

Захоплення Святославом Подунав'я та його вимушений відхід звідти.
Восени 967 р. (або 968 р., як вважають деякі історики) військо Святослава з'явилося на Дунаї. «Іде Святослав' на Дунай на Болгари. І бівшем'ся обоім', здолавши Святослав' болгаром', і взя місто 80 по Дунаеви, і седее княжа ту в'Переяславці, емля дань на грьцех ». Навряд чи російський князь переслідував суто економічні цілі, захоплюючи Подунав'ї. Головним його завданням було максимально послабити Візантію і змусити Болгарію, в якій у 30-60 рр.. X ст. правил провізантійська налаштований цар Петро і була сильна антиросійська партія, змінити свою зовнішню політику, зробити Болгарію союзниці Русі в боротьбі з імперією, а вже потім витягти з усього цього економічні вигоди.
Слід, однак, відзначити, що Святослав зовсім не збирався в 967-968 рр.. завойовувати Болгарію. Захопивши Переяславець і інші 80 міст, він залишився на Нижньому Дунаї, не роблячи ніяких військових дій проти болгар. У всякому разі літописи не містять будь-яких відомостей на цей рахунок.
Поява русів на Дунаї не могло не турбувати імператора Никифора. Візантія почала підготовку до можливої ​​війни з Руссю. Першим кроком імперії було посольство Никифора Еротика і єпископа Євхаїтському до наляканим появою Святослава болгарам. Влітку 968 р. у відповідь посольство з пошаною було прийнято в Константинополі. Проте формально імперія зберігала світ з руссамі. Про це свідчать російські торгові кораблі, які влітку 968 р. ще стояли в гавані Константинополя.
З літа — осені 967 по літо 968 рр.. Святослав перебував в Переяславці. У літописах немає повідомлень про воєнні дії русичів з болгарами або візантійцями, так що можна припустити: Святослав вважав мету свого походу на Дунай досягнутою. Греки справно виплачували йому данину («емля дань на грьцех»), обумовлену в мирному договорі 944 р.
У 968 р. Київ, столицю Русі, вперше взяли в облогу печеніги. Мимоволі виникає запитання: а чи не стояв за спиною степових кочівників імператор Никифор II? Досить часто Візантія вдавалася до подібної тактики — прибрати з дороги сильного ворога за допомогою посередників. Тим більше що в той момент в імперії не було іншого засобу видалити київського князя з берегів Дунаю. Так чи інакше, але Святослав мав поспішати на допомогу столиці, де засіли його мати і малолітні сини. Вирушаючи на Русь, він, однак, залишив у Переяславці сильний загін, яким командував вірний князеві воєвода Вовк. Це говорить про те, що, тимчасово залишаючи Подунав'ї, великий князь аж ніяк не збирався віддавати цей важливий регіон ні Візантії, ні Болгарії.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СВЯТОСЛАВА У 969-971 рр..
КОНФЛІКТ З Візантії.
Вторинний захоплення Подунав'я Святославом.
Отримавши тривожне послання з Русі, Святослав відійшов виручати Київ. Печеніги були відігнані, після чого великий князь уклав з ними мир. Святослав хотів відразу ж повертатися на Дунай, але тут втрутилася його постаріла мати: «Видиш мя болнн сущю; камо хочеш від мене ити?». Святославу довелося дочекатися смерті Ольги, після чого він розділив російську землю між синами (Ярополку віддав Київ, Олегові — древлянську землю, Володимиру — Новгород) і, набравши поповнення, рушив на Балкани.
Восени 969 р. Святослав знову з'явився на Дунаї. Становище в регіоні в цей період не могло порадувати його. Світ з Болгарією був порушений. У 969 р. помер цар Петро, ​​і візантійці поспішили звести на престол його сина Бориса, відомого під ім'ям Борис II (969-972). Борис проводив політику, подібну з політикою Петра: правил він, спираючись на провізантійська партію, і в усьому підтримував імперію. Російські гарнізони були вибиті з дунайських фортець. Болгари обложили Переяславець, деякі городяни вступили з ними в змову (про це повідомляє нам Татіщев), що й змусило Воєводу Вовка залишити місто. На зворотному шляху з Києва Святослав зустрів воєводу і його загін у гирлі Дністра.
Святослав був налаштований рішуче: віддавати завойовані міста він не мав наміру. Тому, вдруге захопивши Переяславець, князь стратив зрадників, знісши з болгарами. Цей факт вказує на те, що він оцінював Переяславець і Подунав'ї як територію, яка належить Київській Русі, тому і карав городян за зраду.
Після Переяславця Святослав рушив своє військо до Східної Болгарію. Захищати столицю було нікому, візантійці не поспішали на допомогу своєму союзнику — і Преслава опинилася в руках русів. Цар Борис також був захоплений, але йому залишили його сан і царські регалії (коли візантійці відбили Преславу, вони знайшли Бориса не під вартою у палаці, а передмісті, і при тому в розкішному царському вбранні). Святослав не хотів завойовувати Болгарію. Він хотів, спираючись на антивізантійський налаштовану знати, повернути Болгарію до політики часів Симеона. Той факт, що в 969-971 рр.. Святослав не робив жодних ворожих дій до уряду «комітопулов», зміцнилася в Західній Болгарії, теж говорить на користь цього.
Після того як Святослав укріпився в ряді Дунайських фортець, він відправив імператору Іоанну Цимісхію (969-976 рр..), Що прийшов до влади в результаті палацового перевороту, послання: «Хочю на ви ити і взяти град вашь, яко і донині». Русь пригадала імперії і напад печенігів на Київ, і антиросійський союз з Болгарією, і всілякі спроби видалити Святослава з Дунаю. Це було оголошенням війни.
Війна з Візантією (970-971).
Святослав вибрав зручний момент для війни. Візантія зіткнулася з великими внутрішніми і зовнішніми труднощами. Араби спробували відвоювати Антіохію, в самій імперії до 970 р. загострився тяжкий голод, три роки терзати країну, нарешті, під час військових дій спалахнув заколот Варди Фоки. Освіта Західно-Болгарського царства з антивізантійський урядом на чолі також було на руку Святославу.
У цих умовах Цимісхій спробував залагодити справу миром, і до Святослава було відправлено посольство. Воно, як повідомляє Лев Диякон, зобов'язалося виплатити Святославу «нагороду», обіцяну Никифором Фокою, натомість догляду русів з Болгарії. Святослав, у свою чергу, зажадав або величезного викупу, або відходу візантійців з Європи. Переговори зірвалися.
Зима 969-970 рр.. пройшла в прикордонних набігах русів на імперію. Широкі військові дії ще не велися. Святослав займався тим, що посилював свої полки загонами союзних болгар і легкої печенізькою і угорської (угорської) кінноті. Іоанн Цимісхій також готувався до війни. Він провів реорганізацію армії, створив загін «безсмертних», після чого наказав двом своїм кращим полководцям — магістру Варде Скліру і патрикію Петру — відправлятися в прикордонну з Болгарією область і там охороняти землі імперії від російських набігів.
У 970 р. руси вторглися в Македонію і Фракію. Пали грецькі міста Філіппополь (Пловдив) і Адріанополь (Едірне). Але під Аркадіополь, на ближніх підступах до столиці, Варда Склір перекинув союзних русів болгар, угрів, печенігів і примусив Святослава відступити.
Жодна сторона влітку 970 р. не добилася вирішальної переваги. Поразка під Аркадіополь змусило Святослава прийняти посольство Цимісхія і погодитися взяти данину і за живих, і за мертвих, «глаголя, яко« Рід його візьме ». Руси відступили на Дунай. Святослав повернувся в Переяславець, у Преславi при Борисі II перебував воєвода Свенелд (Сфенекл).
Армія Цимісхія йшла на північ за полками Святослава. Впала Преслава, в руки візантійцям потрапив цар Борис II, якого Іоанн невдовзі позбавив титулу. Свенельду з невеликим загоном вдалося врятуватися і прилучитися до Святослава. Слідом за Преславою греки оволоділи містом Плиска і вийшли на Дунай до Доростола. Святослав з військом замкнувся в місті. 23 квітня 971 р. почалася облога.
Ряди русів порідшали («многи загинули на полицю»), відносини з печенігами зіпсувалися («печенезі з нами ратьні»), військові успіхи Візантії викликали зменшення прихильників Святослава серед болгар. Крім того, греки, викопали навколо Доростола рів і насипали земляний вал, отримували підкріплення і продовольство і мали у своєму розпорядженні різноманітні метальні машини. Незабаром підійшов імперський флот з грецьким вогнем на борту і блокували місто з Дунаю.
Давши візантійцям кілька битв, Святослав послав до їхнього табору парламентарів з пропозицією про мир. Імперія втомилася від воєн, тому Іоанн з радістю вхопився за цю можливість.

Російсько-візантійський ДОГОВІР 971 г .
Російсько-візантійський договір, укладений між Руссю і імперією в таборі під Доростолом, ніби підводить риску під всією зовнішньополітичною діяльністю Святослава Ігоревича. У ньому відображені як зовнішньополітичні перемоги Русі, так і її невдачі.
Посли Святослава прибули в табір Цимісхія з пропозицією про «мир і любов», після чого імператор направив своїх послів з дарами в Доростол. Лев Диякон повідомляє нам, що російські посли в таборі Іоанна Цимісхія погодилися укласти з греками мир на наступних умовах: руси передають грекам Доростол, звільняють полонених і йдуть з Болгарії до своєї вітчизни. Греки ж зі свого боку зобов'язалися пропустити тури русів з Доростола і не атакувати їх на вогнеметних судах, дозволити русів привозити до себе хліб, російських купців у Візантії вважати як і раніше друзями, надати на дорогу по дві міри хліба на кожного російського воїна. Проте це були ще не переговори про мир, а лише перемир'я, необхідне для укладення власне світу. Ці Взаємозобов'язання були умовами для припинення військових дій, і тому не були зазначені в тексті договору, записаному переписувачем на «харатью» у таборі Цимісхія.
Переговори почалися в Доростолі. З боку русів у них брали участь Святослав й Свенелд, з боку візантійців — єпископ Феофіл Евхаитский. Потім російські посли знову вирушили в табір Святослава, де текст договору, вироблений у таборі русів за участю грецьких послів («писано при Фефели сінкеле і до Івана, кличеться Цемьскію»), був продиктований Цимісхію і остаточно відредагований. Ось основний його зміст:
Святослав урочисто присягався не зазіхати ні на землі самої імперії, ні на Херсонес (цей пункт був вже в договорі 944 р., тому повторення в договорі 971 р. можна вважати як його посилення), ні на Болгарію. Русь і імперія підтвердили дію не тільки одного якогось договору, але всіх російсько-візантійських угод, а перш за все угоди 907 р., в якому було сформульовано умову про сплату Візантією данини Русі. Святослав не тільки відмовився від агресії по відношенню до імперії своїми силами або силами російських союзників, він також підтвердив пункт договору 944 р. про надання військової допомоги Візантії на прохання останньої.
Дипломатичні праці закінчилися особистою зустріччю князя і імператора на Дунаї. Іоанн Цимісхій приїхав до розкішних обладунках в оточенні охоронців. Святослав приплив у човні, гребе веслом нарівні з простими воїнами.
Таким чином, можна говорити про договір 971 р. як про новий рівень російсько-візантійських дипломатичних відносин. Однак це не було повною поразкою російської зовнішньої політики. Так, Святослав програв війну в Болгарії і змушений був відмовитися від цього регіону (в усякому разі, поки і формально). Однак той факт, що, покинувши Подунав'ї, руси залишилися зимувати на Білобережжя, ясно говорить наступне: обмеження, накладені Візантією на Русь, яка програла кампанію 970-971 рр.., Стосувалися тільки території самої імперії і Болгарії. У Північному Причорномор'ї, в Приазов'ї та Нижньому Поволжі результати російського завоювання були закріплені дипломатично. У договорі немає ні слова про ці території, а це означає, що імперія не мала на них ніяких посягань.
Російсько-візантійський договір 971 р. в повній мірі відображав нові політичні моменти стосовно двох держав. Старі зобов'язання були в ньому підтверджені («Яко ж клях'ся до царем гречьскім', і зі мною боляри і Русь вся, та схранім' права с'вещанья»), а нові відображені в повній мірі. Цей договір є результатом дев'ятирічної зовнішньополітичної діяльності Святослава Ігоревича, його праць і старань на благо молодого російського держави.
ВИСНОВОК.
Восени 971 р. Святослав залишив Болгарію. За домовленістю з Візантією греки зобов'язані були забезпечити безпечний прохід русів через дніпровські пороги. Не можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що саме греки підмовили кочівників до нападу на Святослава, сплативши його золотом. Імператор відправив у кочовища єпископа Феофіла, який повідомив печенігів про повернення російського князя і попросив про пропуск його на батьківщину. Печеніги відмовилися пропустити русів, але Святославу про це повідомлено не було. До того ж переяславці, а, напевно, все ж антиросійські настрої частина населення, яка взяла гору в місті після відходу русів, сповістили печенігів про повернення Святослава з багатими дарами і великим полоном.
Коли військо Святослава на човнах підійшло до порогів, дорогу йому заступили печеніги. Воєвода Свенельд, відправлений великим князем у Київ за підкріпленням, перед відходом умовляв його обійти пороги на конях. Святослав не послухався воєводу і відійшов зимувати в Білобережжя. Чому князь, який програв війну і з малими силами повертався додому, не скористався можливістю обійти ворога? Швидше за все, Святослав Ігорович розраховував згодом взяти реванш, тому й залишився чекати на допомогу.
Зима 971-972 рр.. видалася сувора. Був сильний голод, такий, що кінську голову продавали за півгривні. Навесні російське військо, мабуть, вже не маючи коней, знову підійшло до порогів. Печенізький князь Куря напав на русів. Святослав був убитий, а з черепа його була виготовлена ​​чаша для пиття.
Так загинув великий російський князь, все життя провів у походах. Зовнішня політика Святослава Ігоревича стала закономірним продовженням політики Олега та Ігоря з посилення позицій Київської Русі у Північному Причорномор'ї, на східних торговельних шляхах, на Балканах. Стараннями Святослава був знищений небезпечний супротивник Русі у Північному Причорномор'ї — Хазарський каганат. А договір з мешканцями відвойованих у Хазарії територій ще більше зміцнив позиції Русі тут.
Створивши загрозу Херсонесу, Святослав змусив Візантію піти на укладення з ним таємного договору 967 р. Але він вів не просту гру. Опинившись в Нижньому Подунав'ї, Святослав Ігорович спробував закріпитися в цьому регіоні і перетягнути антиросійських настроїв Болгарію на свій бік. Коли ж російсько-візантійські відносини ще більше загострилися, київський князь пішов на рішучий крок — відкриту війну з імперією з метою поставити її в залежне становище від Русі. Цю кампанію Святослав програв. Русь втратила завоювання на Балканах, однак змогла зберегти дуже важливе для себе Північне Причорномор'я. Візантія визнала завоювання Русі в цьому регіоні.

Список використаних джерел:
1. Соловйов С.М. Історія Росії з найдавніших часів, Т. I, Москва, 1959.
2. Гудзь-Марков А.В. Домонгольської Русь у літописних зводах V-XIII ст., Москва, 2005;
3. Сахаров О.Н. Дипломатія Святослава, Москва, 1982;
4. Рамбо А. Історія давньої і нової Росії, Смоленськ, 2000;
5. Повість временних літ / Підготовка тексту, переклад, статті та коментарі Д. С. Лихачова; під ред. В. П. Адріанова-Перетц. — М., 2007.

Источник: ua-referat.com

Діяльність князя святослава

З кінця VІІІ ст. прискорився процес становлення протидержавних утворень (князівств) які очолювали князя місцевих династій. Особливо інтенсивно цей процес відбувався на території Полянського князівства. Зростало значення його столиці Києва. «Повість временних літ» розповідає про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком та Хоривом. Пам’ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір – Щекавиці та Горевиці.

На рубежі VІІІ-ІХ ст. склалися політичні передумови для створення на основі полянського союзу племен першої східнослов’янської держави. Головною причиною цього процесу було формування соціально неоднорідного суспільства з приватною власністю, майнове розшарування. Посилення руху населення ( в наслідок торгівлі, війн, перехід сільського населення до міст), зростання соціальної напруги викликає потреб у формуванні публічної влади з потужним державним апаратом. Крім того, склалися і необхідні соціально-економічні передумови: вдосконалюються знаряддя праці, зростає продуктивність та врожайність, розвиваються ремесла, утворюються міста, які стають центрами політичної влади.

Стимулювала генезис державності у східних слов’ян і необхідність організації захисту від зовнішніх ворогів – по-перше, хозар, які були об’єднані в велику державу – каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

На формування держави також вплинув розвиток торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з’являлися воєнні вожді (князя) з дружинами. Крім того, утримання дружини вимагало війни, яка давала здобич.

Поступово союзи племен переростали в новоутворення більш високого рівня – племені князівства. Автор «Повісті временних літ» Нестор – літописець повідомляє, що після смерті вищезгаданих Кия, Щека та Хорива «почав їхній рід княжити у полян». Інші племена мали свої роди. Центрами племінних князівств стали міста – Київ у полян, Чернігів у сіверян, Іскоростень у древлян, Волинь у дулібів(бужан), Полоцьк у полочан, Смоленськ у кривичів, Новгород у ільменських словен.

У VІІІ ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення переважно племен полян та сіверян назву «Русь». З часом вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви досі є дискусійною. Існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» – фінського, хозарського, угорського, литовського, кельтського походження. Але головні теорії дві: варязька та автохтонна. Варязька теорія базується на припущенні, що фіни називали одне з племен норманів «Roots». Та багато дослідників вважають цю теорію непереконливою.

Діяльність князя святослава Існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Наприклад, арабські письменники знали цю назву ( Ібн-Даста, Джайхані, Махмуд аль-Кашгарі, та ін.). Вони точно описували країну : «Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов’яни, на північ – пустеля. Південна й південно-східна межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону» (книга «Країни світу» 983 р.). Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійці. Підтвердження цім уявленням знаходимо в топоніміці України. Назви притока Дніпра – Рось, притоки Роси – Росава, Осколу – Рось, на Волині річка Роска. Також назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України. За пізніших часів цей термін стосувався переважно до Київського князівства. В ІХ ст. назва «Русь» закріплюється за новоутвореною державою. У 839 р. у писемних джерелах вона згадується в розповіді про прибуття руського посольства до Константинополю.

Питання етнічної приналежності Київської Русі протягом ХІХ-ХХ ст. викликав гострі дискусії. Російські історики ХІХ ст. (М. Карамзін, М. Ломоносов, М. Погодін та ін.) стверджували, що Руську державу утворили росіяни, а українці і білоруси відділилися значно пізніше. В радянській історіографії панувала думка, що в ті часи сформувалась давньоруська народність, яка у ХІV-ХV ст. розпалася на руську, українську та білоруську. Українські вченні (М. Грушевський, А. Кримський та ін.) доводили, що формування цих народів розпочалося до виникнення Руської держави.

Сучасні історики, археологи, мовознавці пов’язують зародження етнокультурного розвитку українців з розпадом великої етномовної спільноти і появою нових племінних союзів. Цей процес супроводжувався асиміляцією місцевих груп неслов’янського походження. У 1187 р. з’являється перша літописна згадка назви «Україна».

Територія проживання слов’ян перебувала на межі між Сходом і Заходом, на рубежі двох великих цивілізацій – європейської та візантійської, а отже, не випадково отримала назву Великого кордону. Ці землі були відкритими і не захищеними природними бар’єрами, що робило їх уразливими. Протягом VІІ-VІІІ ст. головну загрозу становили прийшлі народи зі Сходу та Півдня. Так, наприклад, не завжди дружніми були стосунки з тюркомовними племенами болгар, які на початку VІІ ст. створили свою державність у Приазов’ї. В середині VІІ ст. утворюється велика держава Хозарський каганат. Хозари прагнули підкорити сусідні племена. Вони наклали данину на радимичів, в’ятичів, сіверян, а через деякий час і на полян. Боротьба з ними впливала на зміцнення Полянського племінного князівства. Можливо, від хозар слов’яни взяли титул каган.

Важливе місце займали стосунки східних слов’ян із Візантією. Це були як військові конфлікти, так і дружні, інколи навіть союзницькі, взаємостосунки.

Отже, політичний розвиток Полянського князівства обумовив виникнення на рубежі VІІІ-ІХ ст. державного утворення, за яким закріпилася назва Русь. Оскільки столицею нової держави було місто Київ, історики стали називати її Київською Русю.

Про укріплення держави свідчить її військова активність. Наприкінці VІІІ ст. русічи на чолі з полянським князем Бравліном здійснили напад на Кримське узбережжя, яке належало Візантії, та захопили декілька міст. У 838 р. посли Русі прибули до Константинополю. Так розпочалися дипломатичні стосунки між державами. Наступного року руське посольство відвідало франкського короля.

Діяльність князя святослава Більшість дослідників відносять до династії Києвичів князів Аскольда і Діра. Можливо правили вдвох, можливо спочатку Дір, а пізніше Аскольд. В ті часи на берегах Дніпра з’явилися дружини норманів. Їх наймали для охорони торгівельного шляху, який проходив від Ладоги до Києва, а також для військових походів. У 860 р. Аскольд на чолі 6-8 тис. війська здійснив морський похід на Константинополь. Був укладений договір, який передбачав сплату певної грошової суми Русі, привілеї для руського купецтва у Візантії, а візантійцям на Русі. Так вперше Русь вийшла на міжнародну арену.

Перебуваючи у Візантії, Аскольд не лише познайомився з провідною релігією Європи – християнством , а й сам охрестився. Але його спроби поширити християнство на Русі викликали незадоволення у більшості населення, особливо у заможної верстви, яка дотримувалась язичницьких традицій та не хотіла укріплення княжої влади.

В цей же час, приблизно у 862 р., як пише літописець, були запрошені три варязькі брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. «Повість временних літ» розповідає, що перед смертю Рюрик передав правління Олегові і доручив йому сина Ігоря, який ще був малий. У 882 р. Олег із великим військом пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом. Династія Києвичів припинила своє існування. З утвердженням влади Рюриковичів закріплюється влада великого руського князя. В суспільстві зароджуються нові соціальні відносини, коли заможні люди потрапляють у васальну залежність від свого сюзерена.

 

Олег(882 – 912 рр.)

Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв’язаною з Рюриком. Але він виявив себе як дуже талановитий правитель. Головну увагу він приділив вирішенню політичних питань, особливо питань, пов’язаних з політичною єдністю країни. У 883 р. він завдав поразки древлянам, в наступному році – сіверянам. Але, він призначив невелику данину та залишив при владі місцевих князів. У 885 р. він приєднав землі радимичів і розпочав боротьбу з уличами та тиверцями. На початку Х ст. до складу держави увійшли землі хорватів, тиверців, волинян, словен, кривичів. Свій вплив Олег поширив і на неслов’янські племена меря, чудь, весь та ін. Важливим напрямком діяльності Олега стало заснування нових міст, перетворення Києва в «мати міст руських».

Діяльність князя святослава Князь проводив активну зовнішню політику. Щоб запобігти нападам варязьких племен, він уклав договір за яким сплачував щорічно 300 гривен. Здійснив походи на Каспійське узбережжя та Кавказ, проводив боротьбу з угорськими племенами. У 907 р. Олег з великим військом пішов на Царгород. Греки не встигли підготуватись до оборони, і князь спалив околиці міста. Наслідком цього походу став дуже вигідний для Русі договір: Візантія зобов’язувалась дати воїнам відкуп та щорічно сплачувати данину київському та ін. князям. Крім того, руські купці отримали право торгувати у Константинополі не сплачуючи мито, протягом 6 місяців перебування у місті отримувати безкоштовно їжу та все необхідне. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Русь зобов’язувалась попогати в боротьбі з кочовиками. Це перший договір, текст якого зберігся. Олег прибив щит на воротах Константинополя.

У 911 р. Олег знову пішов на столицю Візантії, тому що греки порушили умови договору. Імператор був змушений погодитися на нові умови.

В 912 р. Олег помер з невідомих причин. Його княжіння сприяло закріпленню на Русі монархічної форми правління, розширенню кордонів. Договір 907 – 911 рр. – найцінніше джерело історії України-Русі, яка виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією.

 

Ігор (912 – 945 рр.)

 

Початок правління Ігоря виявився для нього нелегким. В 914 р. він знову підкорив древлян. Три роки боровся він з уличами, які з часом перейшли до Південного Бугу та Дністру. Князь укріплював центральну владу, діючи при цьому більш жорстокіше. Наприклад, Ігор наклав на древлян велику данину, прагнув послабити значення місцевих князів. Хотів також зменшити вплив варягів-дружинників.

Великий князь підтримував християн: в часи його княжіння пожвавилась діяльність християнської общини, в Києві на Подолі діяла церква св. Іллі.

Ігор двічі ходив на Схід: у 913 р., за згодою хозар, вийшов на берег Каспійського моря і дійшов до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напалм місцеві племена і багато дружинників загинуло. В 943 р. відбувся ще один похід на Схід, князь взяв велику здобич. Але значення для Русі ці походи не мали.

У боротьбі з Ігорем за вплив на чорноморському узбережжі Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, затвердились у причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід князя на Константинополь у 941 р. Греки використали проти флоту слов’ян «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, які спалили багато човнів. Зазнавши поразки Ігор відступив, але почав готуватися до нового походу. Він відбувся у 944 р. і завершився підписанням нової угоди, яка була менш корисна для Русі: Ігор змушений був зректися володінь над Чорним морем, в гирлі Дніпра, зобов’язався захищати Візантію,руські купці повинні платити мито.

Діяльність князя святослава Інтереси держави вимагали вирішення питання про встановлення розмірів та порядку щорічного збору данини з населення підлеглих великому князю земель – полюддя. Для утримання великої дружини, організації походів, будівництва в Києві необхідні були значні кошти, а їх нестача змушувала князя збільшувати розміри данини. Така ситуація виникла восени 945 р. Зібравши данину з древлян Ігор повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, древляни вбили його. Але ця подія була не лише проявом незадоволення обурених селян. Це був організований древлянським князем Малом та знаттю виступ на захист прав Древлянського племінного князівства, який мав на меті відсторонити від влади Рюриковичів і затвердити в Києві династію Мала.

 

Ольга (945 – 964 рр.)

Після трагічної загибелі Ігоря влада перейшла до його дружини Ольги, бо син Святослав ще не був повнолітнім.

Походження княгині овіяно легендами. Нікому з володарів у літописі «Повість временних літ» не присвячено стільки уваги як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в ареолі мудрості й волі. Вона посіла престол у добу розквіту Середньовіччя, коли в усій Європі панувала фізична сила, і кожен володар був насамперед вождем армії. Ольга правила мирно, що свідчіть про її надзвичайність.

Літопис починає з докладного опису «помсти» древлянам за смерть чоловіка. Древляни вислали послів просити її одружитися зі своїм князем Малом, убивцею Ігоря. Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, що прийшли після того – спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в древлянську землю, де перебила понад 5 000 людей. У 946 р. знищує бояр князівства та спалює столицю Іскоростень, вбиває князя Мала.

В 947 р. Ольга реформує систему збору данини: встановлюються фіксовані норми податків та повинностей – устави, уроки, оброки, а також нові правила їхнього отримання. Представники княгині збирали їх в адміністративно-господарських пунктах – погостах. Ці місця виконували також адміністративні та судові функції. З метою поповнення казни, велика княгиня встановила знаки княжої власності: «ловища» по всій землі та «перевесища» по Дніпру та Десні, там де були місця для полювання та видобутку хутра; «знамення» стосувалися бортних дерев.

Ольга закладала нові міста та села, де призначала правителів. За її правління значно поглибився процес асиміляції норманського елементу. Безперечним є факт хрещення княгині. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок,де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала декілька припущень, де саме і коли хрестилася Ольга. Вважається, що це відбулося у 955р. у Константинополі або в Києві. Але спроба поширити віру на всю державу зазнала невдачі.

Велика княгиня прагнула підвищити вагу держави на міжнародному рівні. Вона особисто очолила понад 100 посольств до Константинополю. Ольга спробувала поновити дії договору 944 р. Крім того, було відправлено посольство до німецького імператора Оттона І, з проханням направити до Русі єпископа і священників та налагодити дружні стосунки між країнами. В роки її князювання не було військових сутичок ні з Хазарією, ні з печенігами. Ольга віддавала перевагу мирним засобам врегулювання конфліктів.

Діяльність князя святослава Таким чином, треба визнати, що постать Ольги заслуговує на найбільшу увагу. М. Грушевський писав: «Держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, наладила дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя». Сучасники її внука Володимира казали що вона була «наймудріша серед чоловіків».

 

Святослав (964 – 972 рр.)

В 964 р. княгиня Ольга віддаляється від державних справ і влада зосереджується в руках її сина Святослава Ігоревича. Він був мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Збираючись в похід проти ворогів, благородно попереджав: «Іду на ви». В походах поводив себе як звичайний дружинник. М. Грушевський називав Святослава «запорожцем на київському престолі». Але в той же час князь глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну роль. Він воював протягом усього свого правління, походи його охоплювали грандіозну територію, ім’я його гриміло по всій Східній Європі та Західній Азії, його знали письменники Візантії та арабського світу.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в’ятичів, камських болгар у 964 р., бурта сов (мордву) та приєднав їх землі до Русі. Потім перейшов до Хозарського каганату і в 965 р. знищив його. Він зруйнував міста – Саркел, Ітіль (столиця), Семендер. Після того пішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). В наслідок цих походів склалися сприятливі умови для торгівлі на Сході та Півдні для руських купців. Але Святослав не встиг скористатися результатами своїх східних походів: його було втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Крім того зростає загроза з боку печенігів.

Перший похід на Балкани відбувся у 968 р. З великим військом – 60 тис. вояків – Святослав здобув Дорістол, ще 80 міст, і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія спровокувала напад на Русь печенігів. Навесні 969 р. вони обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки мужності городян та підходу дружини з Лівобережжя вдалося відкинути печенігів. Святослав був змушений залишити Болгарію й рятувати столицю. Розбивши печенігів, він прагнув повернутися на Балкани. Після смерті матері князь організовує другий похід, та проти нього почали воєнні дії і візантійці. Зазнавши поразки, Святослав змушений був відступити до Доростолу, де в квітні 971 р. його оточила велика армія візантійського імператора Іоанна Цимісхія. Протягом декількох місяців русичі мужньо оборонялися. Врешті, у 972 р. був укладений договір, який передбачав відмову великого князя від зазіхань на візантійські володіння на Дунаї та в Криму. Імператор зобов’язувався забезпечити русичам повернення додому. Але він повідомив печенігів про повернення Святослава. Печеніги Діяльність князя святослава напали на князя біля дніпровських порогів на чолі з ханом Курею в березні 972 р. Більшість русичів разом з князем загинуло. Літопис розповідає, що хан зробив з черепа Святослава чашу з надписом: «Чужих бажаючи, свою занапастив».

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих походах на Сході Європи. Але справам України він приділяв дуже мало уваги. В роки його правління посилився вплив язичництва, мали місце погроми християнських храмів та общин. В той же час князь прагнув зосередити всю повноту влади на місцях в руках однієї династії. З цією метою влітку 969 р. він призначив на київський престол старшого сіна Ярополка, в Древлянську землю – Олега, в Новгородську – Володимира.

Таким чином, протягом 40-60 рр. Х ст. у внутрішньополітичному розвитку Русі відбувалося послаблення влади племінних князів та зосередження її в руках однієї династії. У зовнішній політиці спостерігалося розширення території держави шляхом приєднання завойованих земель.

 

Володимир Великий (980 – 1015 рр.)

Після смерті Святослава між його синами розпочалася боротьба за владу. Ярополк пішов на Олега і той загинув. Володимир утік до Скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об’єднав в своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: у 980 р. Володимир повернувся з варягами, заволодів Новгородом та Києвом, Ярополка було вбито. Володимир об’єднав в своїх руках всю державу.

На початку свого княжіння Володимир розширює територію держави. У 981 р. приєднав землі волинян і хорватів – Побужжя. До складу Русі увійшли Перемишль, Волинь, Червень, Белз та ін. міста, багато з яких були в залежності від Польщі та Чехії. Наприкінці Х ст. Володимир приєднав Закарпаття (992 р.) , землі хорватів Подністров’я, а також тиверців і уличів. Таким чином Володимир об’єднав в межах Русі всі племінні князівства, які знаходилися на теренах сучасної України. До складу держави остаточно увійшли також племена в’ятичів та радимичів, землі ятвягів.

У 985 р. разом із торками великий князь здійснив вдалий похід проти Волзької Булгарії, зміцнив позиції держави в Північному Причорномор’ї, Криму та Приазов’ї. На Таманському півострові виникло руське Тмутараканське князівство. Посилився вплив Русі на кримські міста Херсонес і Сурож. Завдяки діяльності Володимира Русь перетворилася в найбільшу за розмірами європейську державу. Її кордони простягалися від Дністра, Закарпаття, річок Західний Буг та Західні Двіна на заході до міжріччя Оки та Волги на сході; від Чудського, Ладозького, Онезького озер та Фінської затоки на півночі до Причорномор’я та Приазов’я на півдні. В часи Володимира завершився процес перетворення Руської держави в імперію.

Велику увагу Володимир приділяв боротьбі з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Він часто виходив печенігам на зустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою князь будує в степу низку укріплень. Укріплення Діяльність князя святослава сполучались на відстані десятків кілометрів земляними валами з дерев’яними огорожами та проїзними брамами. Вали називалися в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через легенду, що вали були збудовані богатирями, які запрягли гігантського змія в плуг і змусили його зробити великі полоси. Загальна довжина їх була майже 1 тис. км. Збудовані вони були за Володимира та його сина Ярослава. Рештки їх існують і до тепер. Але всі ці заходи не забезпечували спокою, печеніги час від часу проривалися і нещадно руйнували міста і села.

Важливе значення мали стосунки з Візантією. Надавши військову допомогу імператору Василю ІІ, князь домігся, прийняв хрещення, згоди на шлюб з його сестрою Ганною. Внаслідок цих двох важливих подій Володимир зайняв почесне місце в «християнській сім’ї» європейських правителів. Найголовнішими напрямками зовнішньої політики стали відносини з країнами Центральної, Північно-Західної та Західної Європи. Підтримувалися стосунки зі Скандинавією, наприкінці Х ст. встановлені дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею. Успішно вони розвивалися з Німеччиною, зав’язувалися контакти з Римом.

Володимир змінює внутрішню політику. Великий князь поступово ліквідує незалежність місцевої влади від Києва. Спочатку він призначає в великі міста своїх намісників, а у 988 р. завершує адміністративну реформу, розпочату батьком: роздає землі в управління синам, яких мав 12, але центральну владу залишає в своїх руках. Таким чином було розпочато формування князівств намісництв – адміністративно-політичних центрів імперії. Це значно послабило місцеву знать і призвело до заміни родоплемінного поділу держави на територіальний. Зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. ін., їх замінюють – кияни, чернігівці, волиняни і т. ін.

Відбувається судова реформа. Приймається закон «Устав земляний». Розмежовується княже і церковне судочинство. Запроваджується, а потім скасовується смертна кара. Вона не буде використовуватися до монгольської навали.

Була розпочато виготовлення власних грошей – злотників та срібників. З одного боку зображувався Христос, з іншого – Володимир, який сидів на троні з хрестом в руці, в короні і царському вбранні. На деяких монетах було вперше зображено тризуб як герб великого князя.

Розгортається масштабне будівництво в Києві з метою підняти його значення як столиці. Було закладено новій центр – «град Володимира» площа якого становила 10 га. Його охороняли високі земляні вали та башти.

Проводиться воєнна реформа. Варязька дружина, яка свого часу допомогла великому князю досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 р. варяги вимагали відкуп, Володимир відмовив їм і спровадив до Візантії. Місце варязької посіла слов’янська дружина, з якою князь радився, бенкетував. Вона поділялася на старшу і молодшу. Зі старших дружинників обирав князь відповідальних намісників, воєвод.

Так створив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв’язану торгівельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалася з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об’єднуюче начало, і таким началом він зробив релігію.

Діяльність князя святослава Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. У 980 р. в Києві на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Але ця спроба себе не виправдала тому, що язичництво було не здатне забезпечити ідеологічну та культурну єдність держави, ні обґрунтувати право Володимира на одноосібну владу. Тому він схиляється до іншої релігії – візантійського християнства. Літопис розповідає, що перед тим як прийняти рішення, великий князь знайомиться зі світовими релігіями. Для цього він посилає послів до різних країн світу. У 987 р. рада старійшин обирає православ’я.

Датою запровадження християнства як державної релігії вважається 988 р. Це сталося після одруження Володимира на сестрі візантійського імператора в Херсонесі (Корсунь). Повернувшись до Києва розпочав хрещення киян. Язичницькі ідоли були скинуті в Дніпро, туди ж зібрали городян і охрестили. Потім розпочалося хрещення всієї держави. Але не завжди це був мирний процес. Будуються нові церкви : на Перуновому пагорбі – св. Василя, у 996 р. завершено будівництво першої кам’яної церкви – Десятинної ( на її утримання великий князь виділяв десяту частину данини і оброків зі своїх володінь). Наприкінці його князювання вже діяло п’ять єпископств: в Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та Новгороді. Було введено церковний статут.

Значення прийняття християнства важко переоцінити. Нова віра запроваджувала високі морально-етичні цінності, поклала край людським жертвоприношенням, сприяла встановлень моногамної сім’ї. Християнство сприяло укріпленню княжої центральної влади, розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва, зміцнювало міжнародний авторитет, залучало до європейської культури.

Так з Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира, – писав М.Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

 

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)

Після смерті Володимира Великого між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. У 1015 р. київський престол зайняв Святополк. Новгородський князь Ярослав виступив проти нього і в бою під Любечем розбив. Святополк попрямував до Польщі за підтримкою батька своєї жінки – короля Болеслава Хороброго. В 1018 р. на чолі великого війська вони вторглися на Русь. В бою під містом Волинь на Західному Бузі Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Влада знову перейшла до Святополку. Але кияни, не задоволенні пануванням поляків, повстали і Болеслав Хоробрий повернувся до Польщі. Ярослав, зібравши військо виступив до Києва. Святополк звернувся за допомогою до печенігів. У вирішальній битві на р. Альті під Переяславом влітку 1019 р. переміг Ярослав. Але він змушений був визнати самостійність Тмутараканського князя Мстислава, який переміг Ярослава в битві під Лиственом. Був укладений в 1026 р. договір про розподіл Руської землі по Дніпру: Ярославу відійшло Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з Черніговом. Лише після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав став одноосібним правителем Русі.

Діяльність князя святослава Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив батько.

За часів Ярослава розпочинається будівництво в Києві – князь прагнув перетворити його на другий Константинополь. Довжина міського валу сягала 3,5 км. Збудовані Золоті Ворота з надбрамною церквою Благовіщеня Богородиці. Територія нового міста зросла в сім разів порівняно з дитинцем Володимира. В 1037 р. збудовано Софійський собор – видатний пам’ятник світової архітектури. Також будуються храми св. Георгія та церква св. Ірини. У 1051 р. засновано Києво-Печерський монастир.

Ярослав вирішив узаконити зміни, що відбулися в громадських стосунках. На основі існуючих правових норм приблизно у 1016 р. видав Новгородську грамоту, яка отримала назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Вона увійшла в «Руську правду» – збірку норм руського права. «Найдавніша правда» складається з 18 статей, які передбачали покарання за вбивство, бійки, псування майна, приховування чужого раба і т. ін. Збереглося право родичів на кроваву помсту за вбивство, хоча її можна було замінити грошовим штрафом. Приблизно у 1024-1026 рр. видається закон «Покон вірний», який визначав розміри данини, яку стягували з населення на користь княжих дружинників.

Ретельно займався Ярослав церковними справами. Він був змушений погодитись на приїзд у 1039 р. візантійського митрополита, який з часом повертається додому. Тоді Ярослав вирішив досягти церковної самостійності. За його наказом у 1051 р. митрополитом «Київським і всія Русі» було обрано русича Іларіона, про якого збереглося не багато відомостей. Але константинопольський патріарх відмовився затвердити Іларіона, і Ярослав погодився прийняти візантійського митрополита. Князь домігся канонізації руських князів – Ольги, Володимира, Бориса та Гліба.

За часів Ярослава розвивалась освіта, писемність, літописання та література. При Софійському соборі була створена перша державна бібліотека, яка нараховувала понад 900 книжок. Бібліотеки були також відкриті в Білгороді, Чернігові, Переяславі та ін. містах. У 1039 р. було завершено створення літописного Київського зводу. Іларіон написав «Слово про закон і благодать», яке присвячувалось Володимиру Великому.

В міждержавних стосунках Ярослав продовжував політику батька. В 30-ті роки ХІ ст., не знайшовши порозуміння з польським королем Казимиром, було укладено договір який передбачав визнання королем Перемишлю, Белза, Червенських міст та Берестейщини частиною Русі. На півночі та заході князь воював з чуддю, ятвягами, литовцями, мазовшанами.

В міждержавних стосунках Ярослав віддавав перевагу не воєнним діям, а укладанню взаємовигідних договорів. Наприкінці 40-х рр. ХІ ст. були встановленні дружні стосунки з Францією, Угорщиною, Німеччиною, Норвегією, Швецією, а також налагоджені відносини з Англією. Підкріплювалось це укладанням династичних браків. Так, наприклад, донька Ярослава Ганна стала дружиною французького короля, Єлизавета – спочатку норвезького, а потім датського короля. Троє синів уклали шлюб з представницями заможних родин в Німеччини . Тому Ярослава називали «тестем Європи».

Діяльність князя святослава Важливим був південний напрямок зовнішньої політики. Дуже напруженими були стосунки з Візантією, що призвело до війни 1043 р., яка стала невдалою для Русі. В 1036 р. великий князь розгромив печенігів, які с того часу більше не загрожували Русі. Таким чином, зовнішня політика Ярослава була послідовною, миролюбною. Це сприяло укріпленню міжнародного положення держави, зростанню її авторитета.

Ярослав усвідомлював неминучість боротьби за владу між синами після своєї смерті (помер 20 лютого 1054 р.). Щоб запобігти цьому, він уклав заповіт стосовно порядку спадкування княжої влади і розподілу між синами території держави – уділів. Відповідно заповіту київський престол за принципом старшинства мав послідовно переходити до старшого за віком брата. Ярослав заповів синам поважати та любити один одного, інакше «погубите землю батьків і дідів».

 

Источник: helpiks.org

You May Also Like

About the Author: admind

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.